«Продай батьківську квартиру — інакше я піду»: як чоловік поставив мене перед вибором між минулим і шлюбом
Я ніколи не уявляла, що людина, з якою ділиш дах і хліб, раптом перетвориться на чужу. Що той, хто клявся бути опорою, одного дня притисне тебе до стіни так, що навіть дихати стане страшно. Але саме це зараз відбувається в моєму житті. Мене звати Оксана, мені тридцять вісім, і я стикаюся з жорстоким ультиматумом від чоловіка, який колись здавався найнадійнішою людиною на світі.
З Романом ми одружилися шість років тому. Він вже був у розлученні, мав двох дітей від першого шлюбу. Я відразу знала, що вступаю у непросту історію. Але це мене не лякало. Я щиро прийняла його дітей, намагалася бути для них доброю та уважною. Він допомагав їм матеріально, і я ніколи не заперечувала. Я розуміла його обов’язки й не хотіла ставати між ним і дітьми.
Ми жили в орендованій квартирі у Львові, обидва працювали, але з грошима завжди було тяжко. Я була бухгалтеркою, а він працював на автосервісі. В якийсь момент ситуація стала критичною: кредити, затримки зарплат, постійна економія на всьому. Я мріяла про власних дітей, але довгоочікувана вагітність так і не наставала. Після тридцяти п’яти ми почали обстеження. Лікарі поставили жорсткий діагноз: безпліддя. Мені було важко, але я намагалася триматися.
Тоді Роман запропонував переїхати до його батьків у село під Тернополем. Казав, що їм потрібна допомога по господарству, а ми хоч трохи заощадимо. Я вагалася, але погодилася. Краще ж, ніж рахувати копійки до зарплати. Ми перебралися до старого, але простораого будинку його батьків. Там було тихо, чисте повітря, свої овочі та кури — але з першого дня я відчувала себе чужою. Свекруха не приймала мене, ніби я нав’язалася. Кожен мій крок обговорювався, кожен жест — критикувався.
Все змінилося, коли рік тому помер мій батько. Ми з мамою втратили найріднішого чоловіка. Він залишив менí в спадщину свою квартиру у Луцьку. Простора двокімнатна у хорошому районі. Коли документи оформили, я вперше за довгий час відчула, що в мене знову є опора під ногами. Я запропонувала Романові переїхати туди. Кажу: «Це шанс почати все з нуля. Жити окремо, будувати своє». Але він відрізав:
— Я не покину батьків. Вони на мене розраховують.
Спочатку я сприйняла це спокійно. Але через місяць він випалив те, від чого у мене земля пішла з-під ніг:
— Треба продати квартиру. Гроші вкладемо в капітальний ремонт батьківського дому. Відразу зробимо дах, санвузол, утеплимо фасад. Все одно ми тут живемо.
Я не вірила своїм вухам.
— Романе, це ж квартира мого батька! Це його праця, його пам’ять. Як ти це собі уявляєш?
— А як інакше? Ти хочеш дітей, а у нас навіть нормальних умов нема. Ти що, будеш тримати ту квартиру пустою, поки ми живемо у сирому будинку з тріснутою стелею?
Я поясняла, що не можу просто так позбутися того, що мені залишив батько. Що це не просто квадратні метри — це його любов, його турбота. Роман спочатку мовчав, потім почав наполягати. Кожен день ставав жорсткішим. Вже не пропонував — вимагав. А потім сказав:
— Або продаєш цю квартиру, або я йду.
Я оніміла. Він поставив мені ультиматум. Шантажував. Ламав мою пам’ять, мою прив’язаність, моє минуле. Тільки заради того, щоб вкласти гроші в будинок його батьків — не наш. Не в наше майбутнє. А в те життя, де мене й так ніхто по-справжньому не чекав.
Тепер я ходжу по кімнаті й не знаю, як дихати. Моя мати в сльозах. Вона каже, що батько ніколи б такого не допустив. Що ми з ним жили душа в душу, а квартира — його останнє «я поряд». А я? Я розриваюся. В голові — каша. Серце болить, бо я все ще кохаю Романа. Але він дивиться на мене, як на банківський рахунок, який пора зняти.
Я не знаю, що робити. Продати — зрадити. Не продати — залишитися самій? Але ж людина, яка ставить ультиматуми, вже і є зрадою. Невже можна жити, коли любов вимірюється квадратними метрами та кошторисом на ремонт?
Зараз я в глухому куті. Вперше в житті не знаю, що робити. Але точно знаю одне — я більше не готова жертвувати собою заради чиєїсь вигоди. Навіть якщо ця «чужа» людина — мій чоловік.
Кохання не повинно ставати кайданами, якщо воно справжнє. А коли людина вимагає від тебе вибирати між пам’яттю про рідних і шлюбом — значить, вона вже зробила свій вибір. І це вибір не на твою користь.
