Будинок продамо, а маму — до нас
Сергій сидів на кухні разом із дружиною, Олесею. Вона готувала — поводилася з духовкою та постійно щось балакала. Сергій, готуючись до поїздки на роботу, пив каву, дивився у вікно на сонце, яке повільно піднімалося, намагаючись зловити головне з мовчання своєї коханої жінки.
— Сержу, ти мене слухаєш? — нігті Олесі раптом вп’ялися в його плече.
— Ну рідненька, звісно! — поспішно відповів Сергій, намагаючись відсунути її пальці подалі. Таки манікюр вона завжди робила якісно.
— Тоді що я тобі сказала? — у її очах з’явилася холодна вимогливість.
Сергій зітхнув.
— Ти знову почала про продаж будинку.
— Так. А чому?
— Якщо перевеземо маму до нас, життя стане легшим. Будемо менше економити.
— Ти ж розумієш, що там пусте місце? Для нас нічого корисного немає.
Нащо їй там жити, якщо пенсії не вистачає на комунальні? Чому ми маємо за це платити?
За що? — у голосі Олесі читалося зневага та обурення.
Їй було майже сорок, і з її чітким розумінням життя це звучало майже зловісно.
Цей низький, трохи хрипкуватий голос інколи заворожував…
Вже не той спів солов’я, ніжний та легкий, яким був колись… Але все ж.
Сергію вже перевалило за сорок. Та він давно звик робити так, як велить Олеся.
Зазвичай це не призводило до чогось поганого, навіть навпаки.
— Мама ж мусить десь жити, — мляво відповів Сергій.
— Мусить. У нас. А будинок продамо. І грошей отримаємо, і кредити закриємо.
А ще своє становище поліпшимо.
І разом вести господарство веселіше буде, правда? — не відступала Олеся.
Сергій мовчки кивнув. Хоч його робота інженером у будівництві приносила непогані гроші, але від додаткового доходу ніхто б не відмовився.
Тим більше, що будинок колись був оформлений на нього. А платити за місце, де не живеш, йому не дуже хотілося.
— Ну то давай, завтра викладай оголошення, мамі теж подзвони, скажи, нехай збирається.
Переїде до нас, а там і покупець знайдеться, — Олеся раптом усміхнулася, показавши зуби, ніби хижачка, що знайшла жертву.
***
Марія почала свій день як завжди. Сонце давно зійшло, а жінка тільки-но прокинулася. Вийшла в сад, щоб перевірити дерева.
Раптом у кишені штанів задзвеніла стара кнопкова «Нокія».
Нові технології Марія визнавати не хотіла. Навіть прості речі, як-от натискання кнопок на пральці, Сергій пояснював їй не один раз.
А тут, за містом, панувала спокійна благодать. Вона ніби застигла в часі, і нічого складного не було.
Приємні серцю журнали, сусіди. Пенсія в шістдесят п’ять. Здавалося, життя вдалося.
Однак, коли вона почула голос сина, серце стиснулося.
— Привіт, мам. Слухай, ми з Олесею порадилися й вирішили, що треба твій будинок продавати.
— Що?! — Марія підійшла до ганку, важко дихаючи, сіла на лавку.
— А чим ти невдоволена? Ми вирішили, що тобі нема чого в селі зів’янути, краще з нами поживеш. На ці гроші хоч своє життя поліпшимо.
— Пропонуєш з вами жити? Я вас не обтяжу? — запитала Марія.
— Мам! Ну годі! Не будеш, ми готові і кімнату виділити, і ще що забажаєш.
Житимемо, як слід, однією великою родиною. Тобі буде легше, не треба буде так економити пенсію. Одні плюси.
Марія почала нервово кусати губу. Однак син не здавався.
— Я вже виклав оголошення. Тож збирайся, завтра субота, і я приїду за вещами й тобою.
Багато не бери, не хочемо витрачати час на поїздки.
Так для Марії почалося нове життя. Син швидко поклав трубку, зайнята людина.
А вона залишилася сидіти на лавці, роздумуючи. Вони давно домовилися з Сергієм про сплату рахунків.
Так, пенсія у неї невелика, але хіба вона могла припустити, що він використає це як аргумент і просто поставить перед фактом?
Вибору їй не залишили, тому доведеться підкоритися.
Стінаючи та гладячи хворий хребет, вона повернулася в будинок, думаючи про сад із плодовими деревами, куди вклала стільки сил…
І вже ніколи його не побачить!
***
Олеся скривилася.
— Оце ви, Маріє Михайлівно, даєте. Я ж казала, не треба такі супи готувати. Усю кухню провоняло.
Невістка з невдоволеним виглядом і різкими, нервовими рухами відчинила вікно.
1
