Світанок був холодний, коли Денис, ухиляючись від матеріного погляду, промовив:
Ми вирішили що тобі буде краще окремо.
Окремо? Анна дивилася на нього, ніби не розуміючи. Як це, сину? Куди?
За плечима вже стояла Світлана, схрестивши руки, з льодяним поглядом.
Не хвилюйся, мамо, ми все влаштували. Є дуже гарний будинок для літніх. Чистота, лікар, товариство, триразове харчування усе, що потрібно. Тобі там буде набагато краще, ніж тут.
Анна мовчала. У грудях щось стиснулося.
“Гарний будинок”, “краще буде” але вона почула лише одне:
“Ти більше не потрібна.”
Не плакала. Не благала. Лише кивнула.
Якщо так буде легше для всіх
Тиждень потому біля дверей стояв маленький коричневий валіз. Денис допоміг спустити сходи, уникаючи матеріних очей.
Вибач, мамо так буде краще. Побачиш.
Так, сину, прошепотіла вона. Легше. Тобі напевно.
На вулиці дрібний дощ цілував землю, коли таксі зупинилося біля сірого двоповерхового будинку на околиці Києва. На табличці: “Золотий Захід. Пансіонат для літніх.”
Усередині запах хлорки змішувався з ароматом вареної манки.
Середнього віку медсестра, з виразом втоми, показала рукою:
Шостий номер. Тут тепло, є телевізор. І пішла далі.
Кімната була маленькою, з одним вікном, за яким вигинався старий горіх. Ковдра шорстка, кольори вицвілі. Анна провела долонею по її поверхні.
“От і все.”
Перші дні вона ледь з кимось розмовляла. Їла, спала, слухала звуки з інших кімнат. Інколи хтось плакав, інколи кричав у розпачі. Час злився в один потік. Ранок і вечір були однаковими.
Наче життя закінчилося.
Але одного дня у коридорі зявилося нове обличчя. Молода жінка у яскравій хустці, з кошиком домашніх пампушок.
Добрий день! Я Марія, волонтер. Прийшла поспілкуватися, може, щось почитати? Ви ж Панченко Анна?
Так
Сусідка розповідала про вас. Ви були вчителькою?
Анна здивовано кивнула.
Викладала літературу.
Чудово! Марія усміхнулася. У дитячому будинку шукаємо когось, хто допоможе дітям з читанням. Важкі долі, відсталі, але дуже прагнуть. Підете зі мною?
Серце Анни різко забилося.
До дітей? Вчити? прошепотіла вона, ніби не вірячи.
Так. Якщо маєте сили, я вас відвезу.
Через тиждень вони вже їхали стареньким автобусом. За вікном миготіли передмістя Києва: ринки, будинки, люди. Анна притиснула руку до скла, і з грудей вирвався тихий зітхання.
Дитячий будинок був яскравим і шумливим світом. Діти бігали коридорами, сміх наповнював повітря. Але коли Анна почала читати їм перший розділ “Тіні забутих предків”, настала тиша.
Голос тремтів, але кожне слово гріло. Діти слухали, наче під чарами.
Бачите, як вони вас слухають? пізніше сказала Марія. Так їм давно ніхто не говорив.
З того дня Анна приходила щотижня. Вчила читати, розповідала історії, говорила про добро і людяність. І кожного разу, повертаючись у пансіонат, відчувала серце легше.
Минув час. Одного дня директор дитячого будинку запросив її до кабінету.
Панченко, у мене пропозиція. Один з вихователів йде на пенсію. Діти вас обожнюють. Хочете залишитися у нас? Дамо маленьку кімнату.
Анна замовкла.
Я? Але мені ж вже сімдесят вісім
Саме тому! Нам потрібні такі серця. Не папери а тепло.
Коли вона переїхала до дитячого будинку, здалося почалося нове життя. Діти оточили її, гукали:
Тітонько Анно, ви повернулися!
Вона сміялася, обіймала їх і вперше за багато років відчувала себе щасливою.
А в колишній квартирі Денис одного вечора гортав телефон. Натрапив на статтю: “Літня вчителька, яка знайшла новий дім серед дітей.”
На фото була його мати.
Серед дітей, з посмішкою, тримаючи за руку хлопчика.
Підпис гласив:
“Вона найважливіша людина для тих, у кого немає нікого.”
Денис довго дивився на фото. Світлана спитала:
Що сталося?
Він лише прошепотів:
Прости мене, мамо
Анна так і не дізналася, що син сказав ці слова.
Вона просто жила далі тихо, мирно, але з любовю.
А коли діти принесли їй малюнок велике червоне серце з написом:
“Ти наше серце, тітонько Анно!” вона зрозуміла:
Бог забрав у неї один дім, щоб дати інший.
