Наступного дня Дмитро повернувся до офісу з тривожними думками. У голові досі лунали крики з ринку, обурені погляди, а її очі наче проймали до глибини душі. Він намагався відігнати образи: «Що вони розуміють? Життя це боротьба. Слабкі гинуть, сильні піднімаються».
Але совість чомусь гризла його. Ті очі Такі знайомі. Звідки?
Наступного ранку його партнер, пан Коваленко, увійшов до кабінету з похмурим виглядом.
Дмитре, біда. Той інцидент на ринку виклали в інтернет. Відео. Розносять скрізь. Люди пишуть тисячами: «Сором!» Якщо не вживемо заходів, репутація твоєї компанії розібється вщент.
Що?! відрубав Дмитро, але побачивши на екрані свій обличчя, як він штовхає тендітну жінку, зблід. Підпис був безжальним: «Мільйонер принизив голодну матір».
Раджу так, продовжив Коваленко. Знайди її. Даси гроші, житло. Перед камерами. Виглядатиме як благодійність. Це єдиний шанс.
Дмитро стиснув зуби й кивнув. Ненавидів виправдовуватися, але репутація була важливішою.
Опівдні він повернувся на ринок. І ось вона сиділа там само, у тому самому поношеному пальті, з тими самими сумними очима. Побачивши його, не відвернулася. Просто дивилася.
Пані, почав Дмитро холодно. Я хотів би виправити вчорашнє. Дам вам гроші. Житло. Їжу.
Жінка довго дивилася на нього. Наче шукала щось у спогадах. Потім тихо прошепотіла:
Дмитрику?
Його серце пропустило удар. Це імя так ніжно його кликала лише одна людина. Мати.
Що ви сказали? голос його тремтів.
Жінка зіткнула тремтячі пальці.
Дмитрику сину мій це ти?
Дмитро відступив.
Це неможливо. Моя мама померла. Двадцять років тому.
Її очі наповнилися сльозами.
Ні, сину. Я жива. Батько забрав тебе, коли тобі було шість. Я шукала тебе роками. Працювала, писала листи відповіді не було. Залишилася лише надія.
Дмитра стиснуло в грудях. З памяті виринали уривки: запах дешевого мила, мяка рука в його волоссі, колискові, що затихали. Він не хотів вірити.
Це лише вистава. Ви хочете грошей, буркнув він, але в голосі вже не було впевненості.
Вона повільно дістала з-під пальта зімяту фотографію. На ній хлопчик, років шість, іграшкова машинка в руці та сама, з якою Дмитро грав у дитинстві. Поруч вона, молодша, з усмішкою.
Всередині нього щось розвалилося. Коліна підкосились.
Боже прошепотів він. Мамо а я я штовхнув тебе
Сльози пішли рікою. Мільйонер, який роками будував імперію з холодним обличчям, тепер стояв на колінах перед жінкою у пошарпаному пальті.
Пробач ридав він. Я не знав не побачив
Марія простягнула руку й торкнулася його обличчя. Пальці були слабкі, але дотик повний любові.
Не треба пробачень, Дмитрику. Я завжди знала, що ти знайдеш мене. Моя любов ніколи не згасала.
Навколо зібралися люди. Ніхто не промовляв. Усі бачили, як мільйонер, розбитий, обіймає матір, яку вважав мертвою.
Через кілька дній газети вийшли з заголовками: «Мільйонер знайшов бездомну матір». Але Дмитру це вже було байдуже. Він забрав її додому, викликав лікарів, облаштував затишну кімнату. Але головне вони розмовляли. Годинами. Марія розповідала про роки самотності, боротьбу, біль і надію побачити сина.
Дмитро слухав і відчував, як щось лагодиться усередині. Та пустка, яку не заповнювали ні гроші, ні успіх, нарешті загоювалася.
Одного вечора, сидячи на терасі, Дмитро стиснув мамину руку.
Знаєш, мамо, я думав, що сенс мого життя це статки. А тепер тепер я розумію, що шукав не гроші. А тебе.
Марія усміхнулася, сльози блищали.
Родина, сину, це те, що надає всьому сенс. Не забувай цього.
Тоді Дмитро зрозумів по-справжньому: ні золото, ні палаци не варті одного слова мама.
