Далі жити
Минуло два роки самотності Оксани. Так склалося, що вона залишилася вдвою у двадцять сім років. З чоловіком вони прожили небагато, ледве рік, вже мріяли про дітей, як раптом усе розсипалося.
Богдан прийшов із роботи раніше з головним болем.
«Відпросився у начальника, голова розривається», — сказав він дружині, коли та теж повернулася з роботи й побачила чоловіка блідим, лежачим у ліжку.
«Бодю, може, викликати швидку? У тебе вже не перший раз такі напади», — наполягала Оксана.
«Не треба, відляжуся, не вперше», — відповів він і відвернувся до стіни.
«Зараз заварю тобі м’ятний чай», — і пішла до кухні.
Поки готувала напій, в голові крутилося:
«Чому він не хоче йти до лікаря? У тридцять три роки так мучитися… Щось тут не так».
Оксана принесла чай, поставила чашку на тумбочку і тихенько покликала:
«Бодю, Богдане…» — він не відповідав. Вона торкнулася його плеча — ніякої реакції.
Тоді штовхнула сильніше — нічого. З переляком набрала швидку, а потім, вже зі сльозами, подзвонила свекрусі.
«Наталіє Степанівно, Бодя лежить і не рухається… Швидку викликала».
«Зараз прийду», — відповіла та.
Свекруха прийшла раніше за лікарів — жила у сусідньому будинку. Коли приїхала швидка, молодий лікар обстежив Богдана, перевірив пульс:
«На жаль, нічого не можу зробити. Ваш чоловік помер…»
Далі все пройшло, як у тумані. Допомагали сусіди — обидві жінки були пригнічені горем. Після похорону вони довго приходили до тями. Трималися разом, часто бачилися. Хороше, що обидві мали роботу — там трохи відволікалися.
Оксана залишилася сама у новій квартирі, куди вони з Богданом переїхали півроку тому. Вона постіОксана дивилася на весільні фото на стінах, хоч Наталія Степанівна й казала, що треба їх прибрати, але вона не могла — так і лишилося все на місці, немов час зупинився разом із Богданом.
