Прогулянка чужим провулком
Сьогодні небо знову розгнівалось. Вже кілька ночей поспіль воно сердиться: гримить, гупає, ніби хтось згори зриває величезні камені й кидає їх просто в землю. Ми з мамою прокинулись одночасно. Вона швидко загорнула мене в ковдру, притиснула до себе й повела в ванну.
Коли починається цей жахливий гуркіт, ми завжди ховаємось там — у найменшій кімнаті нашої оселі, біля відра й рушників. Ми сіли на холодну підлогу. Мама шепотіла молитву. Я дивився на її губи — вони тремтіли, але вона продовжувала шепотіти: щоб я, її маленький хлопчик, завжди був здоровий, щоб знову настав спокій… щоб закінчилась війна.
Я не до кінця розумію, що таке війна. Але знаю одне — тато там. Де йде війна. І ще знаю, що саме через неї небо стало злим і шумним. Так сказали мені хлопці з подвір’я. Тільки я їх давно не бачив — мама не дозволяє мені виходити на вулицю. Сама вона виходить лише раз на день — до крамниці. Купує тільки хліб.
Я сидів, слухав її молитву. Мені стало трохи сумно… й нудно. Я згадав про Мишку — м’якого ведмедика. Він завжди допомагав мені, коли було страшно.
— Мамо, принеси мені Мишку, будь ласка, — попросив я.
Вона подивилась на мене, міцно притиснула до себе.
— Зараз?
— Так, я хочу його обняти. Він допоможе.
Мама завжди робила все, що я просив. Навіть дві порції морозива за день — і то дозволяла. Вона кивнула, усміхнулась і сказала:
— Тільки ти не виходь звідси, добре?
Я похитав головою. І став чекати.
Минуло, мабуть, кілька хвилин. Раптом земля застогнала. Щось гримнуло так сильно, що весь дім здригнувся. По підлозі покотилась плитка, що відпала від стіни. Я злякався. Дуже сильно. Але мама казала не виходити, і я лишився. Я почав рахувати — від одного до ста. Хотів до двохсот, але забув, що йде після ста. Мама обіцяла, що коли мені виповниться сім і я піду до школи, я все це вивчу. Я дуже чекаю цей день.
Я знову почав рахунок, але мама не поверталась. Я став кликати її. Спочатку тихо, потім голосніше. Ніхто не відповідав. Тоді я, тремтячи, вийшов у коридор.
Пил стояв у повітрі, наче густий туман. На підлозі — уламки. Все було не так, як раніше. Я підійшов до кімнати, де ми зазвичай дивились мультики. Там лежала стіна. Половина стелі теж обвалилась. Десь під завалом мав бути й Мишка… і, можливо, мама.
Я хотів закричати, але згадав: коли небо сердиться, кричати не можна.
Я подумав, що мама злякалась і вибігла на вулицю. Напевно, вона чекає мене там. Я повинен знайти її.
Я помітив, що її капці лишились у коридорі. Значить, вона втекла боса. Я надів куртку й вийшов на вулицю.
На вулиці було темно й страшно. Холод проймав до кісток. Я подивився навкруги — і не впізнав свій район. Все було іншим. Один дім перетворився на купу каміння. В іншого не було стіни. Крамниця, де мама купувала хліб, стала чорною й мертвою.
— Напевно, вулиця вночі завжди така, — подумав я. — Або це все зробила війна…
Якщо війна така зла й все ламає — чому її ніхто не покарає? Чому дорослі бояться її й мовчать? Чому ніхто не поставить її у кут?
Якби війна була поруч — я би сильно штовхнув її ногою. Я би крикнув: «Іди звідки прийшла! Ти зла й погана!» І вона б злякалась. Тому що я — сильний.
Я поспішав до нашого майдану, де колись завжди гуляли голуби. Сьогодні їх не було. Я підвів очі — й побачив: із неба падає зірка. Справжня. Яскрава. Не така, як інші. Вона ніби летіла просто до мене.
Я знав: коли падає зірка — треба загадати бажання.
Я став на коліна. Так, як робить мама, коли молиться. Заплющив очі.
— Нехай знайдеться мама. І Мишка теж. І нехай війна піде назавжди.
Більше я нічого не просив.
