Пішки по новому маршруту
Сергій Шарів вийшов із проходу колишнього швелерного заводу, стискаючи в кишені розрахунковий лист. Ворота, де він відмічався тридцять другий рік, стояли порожні, ніби дірка в звичному маршруті. На тополях над Київським каналом блищали жовті листя; вітер їх здирав і гнав уздовж паркану. Він знав: завтра сюди ніхто не прийде, охорона залишиться дежурити лише до кінця місяця, поки вивозять обладнання.
У квартирі на шостому поверсі, однокімнатній, його чекали чашка охолодженого чаю та тиша підїзду. Він сів за стіл, розстелив рахунки: газ, телефон, фонд капітального ремонту. Запасу вистачало на два місяці, а далі треба буде вирішувати, чим платити. Держбюджет обіцяв «підвищену захисту передпенсіонерів», але запис у трудовій книжці токарростер не надихав місцевих підприємців. «Відрахування високі, вибачте», вічливо повторювали вони.
Через тиждень Сергій прийшов до центру зайнятості. Консультант виправив бейджик і монотонно перелічив «варіанти перепідготовки за програмами для громадян 55+»: охоронець, комплектувальник на складі, дворник. У папці лежала глянцева листовка з дрібним шрифтом про пільги, прийняті в 2024 році. Захист захистом, але вакансій нуль. Він вийшов на вулицю і, не знаючи, куди йти, перейшов до набережної. Там групка підлітків слухала екскурсовода з Обласного центру, яка розповідала про деревяний склад купця Ладигіна. Сергій вловив, що знає про склад більше: його прадід ввозив туди шпали, доки пожежа 1916го не згоріла будівлю до попелу.
Ввечері він дістав зі шафи старий сімейний архів: листівки, пачку пожовклих фотографій, записні книжки діда. Сторінки пахли сухим папером і пилом. В одній записці дід малював маршрут від вокзалу до маслобойні: «з верстовими стовпами через Ратницький яр». Сергій пробіжав очима і відчув легке збудження. А що, якщо показати місто так, як його памятають старі двори, без пафосу, а чесно?
Подати заявку на атестацію можна до березня, без особливого ентузіазму сказала співробітниця відділу туризму, розкладаючи брошуру. Після цього працювати гідом без посвідчення заборонять, закон України. Програми є, але місць у нас мало.
Сергій протягнув попередній план прогулянки: Вокзал, Ладигінський спуск, Кожевений струмок. Жінка кивнула, не піднімаючи погляду: Залиште, розглянемо. Десять хвилин потому він уже стояв у коридорі, розглядаючи облуплені стіни. Листок з маршрутом залишився на столі, притиснутий степлером.
Наступного дня він вийшов у місто з ноутбуком. Біля хлібної кіоски колишній зварювальник Федько продавав яблука з дачі. Плануєш екскурсії? хихнув той. Людям би роботу, а не історії. Сергій все одно записав: «Кіоск стоїть на місці пожежної колонії 1890х, фундамент камяний перевірити». Запис виглядав крихким, але кожен рядок наповнював день сенсом.
До сутінків він дійшов до бібліотеки на вулиці Сотній. У читальний зал пускали до девяти вечора. Старша бібліотекарка Любов Петрівна показала полицю «Краєзнавчі матеріали», зітхнувши: Беріть рідко, лише студенти, і то за розкладом. Сергій поринув у підшивки: звіт міської ради 1914 року, альманах «Ріка і пристань». Дати та прізвища випадали з сторінок, іноді блищала деталь: наприклад, міст, збудований заводськими артелями, прослужив лише два роки через паводок.
Через три тижні Сергій знову зайшов в адміністрацію. У руках товста нотатка, уже заповнена. Замначальника управління культури переглянув перші сторінки і поглянув на телефон: У нас маршрут «Історичний центр» давно схвалений, бюджет розписаний. А ваші факти цікаві, але спершу оформіть посвідчення гіда. Спробуйте навесні, якщо фінансування продовжать. У коридорі Сергій відчув суміш розчарування і несподіваної впертості. Якщо не заважають шукати нехай шукає далі.
У листопадовий ранок, коли трава посіріла від інею, він зустрів біля підїзду колишнього майстра зміни, Нечая. Той вирушав на будівництво підсобником і спитав: Все ще за книжками бігаєш? Так, відповів Сергій. Є речі, що вигоди не дають, а живуть допомагають. Нечай пожимав плечима, проте запропонував: Дай, одолжу фотоапарат, може знадобиться.
У міському архіві пахло свіжою штукатуркою і холодним вапном; батареї гріли ледве. Сергій сидів у товстій куртці за столом з ДСП, листав газети «Пригальська життя» за 1911 рік. Колонки про ярмарки змінювалися нотатками про втрачені гаманці. Він олівцем позначив звіт про запуск «конки» кінної лінії від вокзалу до головної площі. У підручниках про це не згадували. Можливо, лінія була занадто коротка, щоб її запамятали, але вже цей крихітний штрих змінював картину.
Вдома ввечері закипів чайник, а на екрані ноутбука мигав підрахунок за професійні курси: чотирнадцять тисяч гривень, навіть з субсидією дорого. Однак думки про маршрут не відпускали. По радіо говорили, що регіон готується до снігу: перша декада грудня обіцяла мінус пять. Сергій підняв комір і дістав зі шафи стару папку для документів, щоб наступного дня нічого не переплутати.
Пятого грудня, коли над площею кружляли перші, рідкі сніжинки, він знову сидів в архіві, майже самотній. Архіваріус виніс важку коробку з фотографіями дореволюційної промислової виставки. Сергій обережно переглядав картки, доки погляд не зупинився на відбитку: блискучий павільйон, натовп у котелках, а в далекій перспективі маленький вагон з написом «Лагунська лінія». Рейки тяглися до вокзалу, по тротуару йшов гордий поліцейський. Він замер. У жодному довіднику, ні в краєзнавчій монографії «Лагунська лінія» такої не було значить, саме він тримає в руках доказ першої, хоч і короткої, трамвайної гілки міста. Сергій акуратно вклав фото в конверт, поклав у внутрішній кишеня. Тепер екскурсія має розпочатися навіть якщо доведеться будувати все з нуля. Повернення до старого життя вже не було.
Поки існувало лише одне доказ відбиток у конверті Сергій відчував, ніби несе по вулицях цілий вагон. Повернувшись з архіву, він не пішов одразу додому, а зайшов до бібліотеки: сканер там працював бездоганно, і Любов Петрівна не ставила зайвих питань. Через пять хвилин картка перетворилася в чіткий файл, а на екрані зявилася дата штампа «20 липня 1912 р.». Він ще раз порівняв рукопис «Лагунська лінія» з конкою, про яку читав днем раніше. Співпадало.
Вечором Сергій переслав фото собі на телефон і виклав у міському чаті «Наш двір наше місто»: «Колеги, хтонебудь чув про цю лінію?» Підписав обережно: «Збираю матеріали для екскурсії». Перші відповіді прийшли швидко смайлики, питання, один скептик написав: «Фотошоп». Але до ранку знайомий учитель історії Толкаченко попросив копію для шкільного гурту, а адміністратор пабліку запропонував зробити коротку статтю.
Через два дні заступник начальника управління культури, той самий, що листав нотатки, подзвонив сам. Голос був натягнутий, та ввічливий: Ми хотіли б побачити оригінал. Сергій домовився зустрітися в мерії і прийшов з папкою. У приймальній пахло степлером і старим вінілом. Чиновник, поглядаючи на годинник, попросив залишити картку для «перевірки автентичності», проте Сергій рішуче відповів: Залишити не можу, але можу показати і надати скан. Стійкість спрацювала: йому запропонували записатися на найближче засідання атестаційної комісії вже 18 грудня. Без посвідчення, нагадали, брати гроші за екскурсію буде протизаконно.
До комісії залишилася тиждень. Вранці Сергій згадував верстати там кожна деталь точно входила в паз. Тут пазів не було, а була логіка: чужі сумніви перекрити фактами. Він роздрукував маршрут, додав зупинку біля колишнього депо і подзвонив Нечаю: Обіцяв фотоапарат? Потрібен би. У неділю, під тонкий хруст снігу, вони пройшли весь шлях від вокзалу до скверу, де колись сходили рейки. Нечай щелкав затвором, бурчав, що руки мрякають, а в кінці зізнався: «Знаєш, цікаво ходити, коли є, що слухати». Ці слова гріли краще рукавиць.
Комісія зібралася в актовій залі технікуму: троє експертів, один представник області і дюжина кандидатів. Сергій тримав файл з фото, сканами газет, випискою з архівного фонду. Спочатку питали формальне норми безпеки, права туриста, маршрутні листки. Потім кивнули: Покажіть родзинку. Він розгорнув знімок «Лагунської лінії» і коротко пояснив, як гілку продлили всього на вісім кварталів, а після паводка розібрали, тому про неї майже не писали. Експерти переглянулись; жінкаексперт підказала: Цей сюжет можна включити до муніципальної програми. Підсумок оголосили через півгодини: атестацію пройшли вісім кандидатів, серед них Сергій Шарів. Тимчасове посвідчення ламінована картка з гербом області вручили одразу.
Наступного ранку він прикріпив бейджик до куртки і розмістив оголошення: «Пішохідна екскурсія Трамвай, якого не було неділя, збір біля старого годинникового павільйону». Ціна символічна: сто пятдесят гривень з людини. До полудня записалося дванадцять жителів, включаючи бібліотекаря, Толкаченка з двома десятикласниками і, на здивування Сергія, секретаря того самого заступника культури. Сніг йшов дрібний, безвітряний, тротуар скрипів, коли група вирушила до першої зупинки.
Сергій говорив чітко, майже так, як колись наставляв зміни перед запуском верстатів: ясно, без зайвих рухів. Показував фото колишньої торговельної площі, розповідав, як коні тягли вагонетки по рейкам, а хлопці кидали камінці, щоб звучало. Біля колишньої пожежної каланчи він розгорнув великий планшет зі сканованою карткою любязність Нечая. Толкаченко вигукнув, секретар зняв коротке відео, школярі попросили тримати. Сергій уперше за довгі тижні почув, як хтось шепоче сусідові: «Невже правда?». Цей шепіт звучав голосніше будьякого оплеску.
Після двогодинної прогулянки, напоїв усім гарячий чай з термосу на кінці маршруту, Сергій поставив на кришку урни коробку для відгуків. Люди кидали купюри та дрібні гроші, залишали телефонні номери. Секретарка міста коротко сказала: Керівництво просило передати подяку і запропонувати включити маршрут у офіційний розклад навесні, якщо підготуєте документи. Він кивнув, позначивши в голові: вперше адміністрація говорить про «ми», а не «ви». Картку з номером він зберіг у внутрішній кишеня поруч із конвертом.
Вечором, знявши чоботи на килимку, він вилив прибуток наІ я, стоячи на порозі старого двору, зрозумів, що мій новий шлях лише починається, а місто розквітає під наші кроки.
