Прохання онука. Оповідь — Бабусю, у мене до тебе важливе прохання, мені дуже потрібні гроші. Багато. Онук прийшов до неї ввечері. Було видно, що він нервується. Зазвичай він навідувався до Лілії Петрівни раз-два на тиждень: то в магазин сходить, то сміття винесе, то диван полагодить — ще послужить. Завжди такий спокійний, упевнений у собі. А тут — весь на нервах. Лілія Петрівна завжди трохи остерігалася — зараз, як нічого, навколо всього стільки коїться! — Денисе, можна спитати, навіщо тобі гроші? І скільки це — «багато»?, — Лілія Петрівна внутрішньо навіть напружилась. Денис був її старший онук. Хороший, добрий хлопець. Минулого року закінчив школу. Працює і навчається на заочці. Здавалося, батьки нічого поганого за ним не помічали. Але навіщо йому стільки грошей? — Я поки не можу тобі сказати, але я обов’язково віддам, — Денис зніяковів, — тільки не одразу, по частинах. — Ти ж розумієш, я живу на пенсію, — Лілія Петрівна не знала, що робити, — То скільки тобі треба? — Сто тисяч. — А чому б не звернутись до батьків? — Лілія Петрівна спитала майже машинально, вже розуміючи, що відповість Денис. Тато у нього, зять Лілії Петрівни, завжди був суворий. Вважав, що син має вчитися сам вирішувати питання. Згідно віку. І не лізти, куди не треба. — Вони не дадуть, — підтвердив Денис її думки. А раптом він у якусь історію потрапив? І якщо вона дасть гроші — справи лише погіршаться? А може, навпаки — якщо не дасть, у Дениса будуть проблеми? Лілія Петрівна пильно подивилася на онука. — Бабусю, ти не думай нічого поганого, — Денис зрозумів її погляд по-своєму, — я віддам за три місяці, обіцяю! Ти мені не віриш? Мабуть, треба дати. Навіть якщо не віддасть. Повинен же бути хоча б один рідний, хто може підтримати. Він не повинен втрачати віру в людей. У мене ці гроші на чорний день. Може, це і є той самий випадок. Денис же прийшов до мене з проханням. Про свої похорони ще рано думати. О живих треба дбати. І рідним довіряти! Кажуть же, коли даєш у борг, попрощайся з цими грошима. Молодь зараз така, іноді й не зрозумієш, що у них на думці. Але ж онук мене ніколи не підводив! — Добре, я дам тобі ці гроші. На три місяці, як просиш. Але, може, краще, якщо батьки дізнаються? — Бабусю, ти ж знаєш, я тебе дуже люблю. Я завжди дотримуюся слів. Якщо не можеш, я спробую взяти кредит, я ж працюю. Вранці Лілія Петрівна пішла до банку, зняла потрібну суму і віддала онукові. Денис засяяв, поцілував бабусю й подякував: — Дякую, бабусю, ти для мене найрідніша! Я поверну, — і побіг. Лілія Петрівна прийшла додому, налила собі чаю й задумалась. Скільки разів у її житті були моменти, коли терміново потрібні були гроші. І завжди знаходилися люди, які виручали. Зараз часи змінились, кожен за себе. Ох, непрості часи! Через тиждень Денис зайшов до неї в чудовому настрої: — Бабусю, ось частина грошей — аванс отримав. Можна я завтра прийду не сам? — Звичайно, приходь! Я тобі твій улюблений маковий пиріг спечу, — всміхнулась Лілія Петрівна. Й подумала, що добре, що прийде — може, хоч усе з’ясується. Хотілося впевнитися, що у Дениса все гаразд. Денис прийшов увечері не сам. Поруч з ним стояла струнка дівчина: — Бабусю, познайомся, це Ліза. Ліза, це моя найдорожча бабуся, Лілія Петрівна. Ліза тепло усміхнулась: — Добрий вечір, Ліліє Петрівно, і дякую вам величезне! — Заходьте, мені дуже приємно, — Лілія Петрівна нарешті зітхнула з полегшенням: дівчина їй сподобалася з першого погляду. Всі сіли до чаю з пирогом. — Бабусю, раніше не міг сказати. Ліза сильно переживала: у її мами виникли проблеми зі здоров’ям. Допомогти було нікому. Ліза дуже забобонна, просила не казати, навіщо потрібні гроші. Але зараз усе добре: маму прооперували і прогноз чудовий, — Денис ніжно подивився на Лізу, — правда ж?, — і взяв її за руку. — Дякую вам, ви дуже добра! Я неймовірно вам вдячна, — Ліза зніяковіло схлипнула. — Все, Лізко, не плач, усе вже позаду, — Денис підвівся, — бабусю, ми підемо, пізно вже, проведу Лізу. — Добраніч, дітки, нехай у вас усе буде добре, — Лілія Петрівна перехрестила їх. Виріс онук. Хороший хлопець. Добре, що я йому повірила. Тут не лише гроші важливі — ми стали ближче одне одному. Денис за два місяці віддав усі гроші та розповів Лілії Петрівні: — Уявляєш, лікар сказав, що якраз встигли. Якби ти не допомогла, все могло закінчитись зовсім інакше. Дякую, бабусю. Тепер вірю: завжди знайдеться хтось, хто допоможе у складну хвилину. Знаєш, для тебе я все зроблю, ти найкраща! Лілія Петрівна погладила Дениса по волоссю, як у дитинстві: — Гаразд, біжи, навідуйся з Лізою, я завжди рада вам! — Прийдемо обов’язково, — обійняв Денис бабусю. Лілія Петрівна зачинила за ними двері й згадала, як її ще бабуся навчала: “Рідним завжди треба допомагати. Так у нас з діда-прадіда було: хто сам зі всіма відкритим лицем, тому і рідня — не спиною! Не можна забувати про це.”