Бабусю, у мене до тебе прохання Мені дуже-дуже потрібні гроші.
Багато.
Віталік заявився до неї вже ввечері. Видно було: щось не так. Зазвичай приходив раз-два на тиждень то до магазину сходить, то сміття винесе, або якусь дрібницю полагодить. Раз навіть диван відремонтував тепер ще десять років триматиме. І завжди такий спокійний, ніщо його з рівноваги не виводить. А тут як на голках.
Олеся Петрівна, як і більшість пенсіонерок з Луцька, завжди насторожі нині ж часи такі, що зайвий раз і двері займатися боїшся!
Віталік, можна спитати, навіщо тобі гроші? І що це значить «багато»? в Олеся Петрівни всередині вже мороз по шкірі пішов.
Віталік був її старший онук. Хлопець, як на підбір: добрий, вихований, торік школу закінчив, працює, на заочному вчиться. Батьки про нього завжди добре відгукувалися. Але навіщо йому зараз такі гроші?
Я тобі зараз казати не можу, але точно віддам, чесно, замявся Віталік. Тільки не одразу, частинами.
То ти ж розумієш, я на пенсії живу, Олеся Петрівна й сама не знала, як вирішити, а скільки ж то тобі треба?
Сто тисяч гривень.
А чого батьків не попросиш? спитала вона інтуїтивно, хоча й відповідь знала. Зять її, Ігор, чоловік суворий: вважає, син має сам мулятися зі своїми проблемами по-українськи, як то кажуть, «швидкозростаючий».
Та не дадуть, підтвердив онук її думки.
А раптом щось не те витворив? Даси грошей ще гірше буде. Не даси так навпаки, у нього проблеми серйозніші зявляться? Олеся Петрівна глянула на онука підозріло.
Та нічого поганого, чесне слово! сказав Віталік, зрозумівши її вираз обличчя по-своєму. Я за три місяці все поверну! Ти ж мені віриш, бабусю?
Ну так, мабуть, треба дати. Навіть якщо й не поверне ну й що? Хтось же має лишатися тією людиною, що підтримає. Якщо вже до мене прийшов, значить, є причина. Гроші на «про всяк випадок» ще маю. Може, саме цей випадок і є той найважливіший? О чому мені вже хвилюватися про похорон, та не така вже й стара, аби про таке думати! Треба думати про живих, і довіряти своїм!
Кажуть, якщо в борг даєш забувай про ці гроші. А молодь зараз така, що важко зрозуміти, що в них на думці. Але онук ніколи її не підводив.
Добре, дам тобі ці гроші. На три місяці. Але може, хай батьки все ж знали б, що ти позичив?
Бабусю, ти ж знаєш, я тебе люблю і завжди тримаю слово. Якщо ні спробую взяти кредит, я ж працюю, відповів Віталік.
Вранці Олеся Петрівна пішла до «Ощадбанку», зняла потрібну суму і віддала онуці.
Віталік розцвів, обійняв бабусю, перехрестився і промовив:
Дякую, ти для мене найдорожча! Обіцяю, поверну! і побіг у справах.
Олеся Петрівна повернулася додому, налила собі чаю, сіла біля вікна і замислилася. Скільки раз у житті траплялося, що й їй конче були потрібні гроші, і завжди знаходився хтось, хто виручав. Зараз часи інші: всі самі за себе. Ох, непрості наші дні!
Минув тиждень Віталік зявився у піднесеному настрої:
Бабусю, ось тобі частину грошей, аванс дали. Можна я завтра зайду не сам?
Звичайно, приходьте, я ж тобі твого улюбленого маківника спечу, усміхнулася Олеся Петрівна. Думала: добре, що прийде може, хоч все розясниться і зрозумію, чи в нього все гаразд.
Віталік удвох завітав поруч з ним рівнялася на порозі струнка дівчина:
Бабусю, знайомся, це Мирослава. Мирослава, це моя найдорожча бабуся, Олеся Петрівна.
Мирослава мила і скромна посміхається невимушено:
Доброго дня, Олеся Петрівно, дуже вам дякую!
Заходьте, мені надзвичайно приємно! полегшено зітхнула Олеся Петрівна. Дівчина їй одразу сподобалася.
Сіли всі пити чай з маківником.
Бабусю, я не міг одразу сказати. У Мирославиної мами раптово зявилися проблеми зі здоровям, термінова операція потрібна була. А кругом нікого. Мирослава страшенно забобонна, не дозволила мені нікому казати, нащо гроші. Але все минуло: маму прооперували, лікар сказав, що все добре буде, Віталік поглянув на дівчину ніжно Правда ж? і взяв її за руку.
Я вам дуже вдячна. Ви справжній янгол, ледь не розплакалася Мирослава.
Та годі вже, Лисо, все вже добре пішли, я тебе проведу, Віталік підвівся з-за столу.
Йдіть, дітки, спокійної ночі, нехай усе буде добре! Олеся Петрівна перехрестила їх у слід.
Онук виріс добрий хлопець, правильно, що я йому повірила. Бо тут справа не тільки в грошах, а й у довірі. Тепер ми ще ближчі одне до одного.
Через два місяці повернув усе до копійки і розповів Олеся Петрівні:
Ти уявляєш, лікарі кажуть, усе встигли! Якби тоді ти не допомогла не знаю, як би нині було. Дякую, бабусю! Ти мене віри навчила: у темній годині завжди знайдеться людина, яка підставить плече. Я тепер для тебе на все готовий ти ж найкраща в світі!
Олеся Петрівна, як колись, погладила Віталіка по голові:
Біжи вже, і з Мирославою заглядайте я вам пиріжків напечу!
Звісно, бабусю, зайдемо! Віталік обійняв її на прощання.
Олеся Петрівна замкнула двері, згадала слова своєї бабусі:
Своїм завжди помагати треба, казала вона. Так в Україні ведеться: хто світові лицем, той і від своїх спину не побачить. Не забувайте цього!
