Холодний прийом: як мо́рі з родинним застіллям розбилися об байдужість сватов
В невеликому містечку під Черніговом Олена з нетерпінням чекала поїздки до свого чоловіка Дмитра. Вона уявляла теплу родинну зустріч, ароматний шашлик, сміх і довгі розмови за столом. Дмитро запевняв, що його батьки, Володимир Степанович і Ганна Миколаївна, дуже гостинні люди, і Олена вірила, що цей вечір зміцнить їхні родинні зв’язки. Та реальність виявилася гіркою, як холодний осінній вітер, що зустрів їх того вечора.
Дорога була довгою, і Олена з Дмитром приїхали додому до його батьків уже в сутінках. Погода не тішила: небо затягнули сизі хмари, мрячив дощ, а вітер пробирав до кісток. Олена вдягла своє найкраще вбрання, сподіваючись справити враження, але замість теплого прийому їх зустріли зачиненими дверима. Ганна Миколаївна, визирнувши на мить, кинула: «Ідіть у альтанку, там посидите». Олена здивувалася. Альтанка? В таку похмурість? Але Дмитро, звиклий до матусиних примх, лише знизав плечима й повів дружину до дерев’яної споруди в дворі.
Альтанка виявилася старою, з облупленим лаком і щілинами, крізь які продував вітер. Олена зітхнула, кутаючись у тонку хустину. Вона намагалася посміхатися, але всередині росло відчуття образи. «Може, вони просто готуються до застілля?» — думала вона, чіпляючись за надію. Дмитро приніс ковдру, але вона мало рятувала від пронизливої вологи. Свати не поспішали запрошувати їх у дім. Володимир Степанович, вийшовши на ганок, крикнув, що шашлик ще не готовий, і зник за дверима. Олена відчула себе ніби випадковою гостячкою, чужою у цій родині.
Година минала за годиною. Дощ посилювався, ляскаючи по даху альтанки, а запаху шашлика все не було. Олена дивилася на Дмитра, чекаючи, що він щось скаже, але чоловік мовчав, втопивши погляд у телефон. Її терпіння обірвалося, як надтягнута струна. «Ми що, так і будемо сидіти тут, ніби на пероні?» — нарешті не витримала вона. Дмитро лише буркнув, що мама обіцяла скоро все приготувати. Та «скоро» растягнулося на два стражданням сповнені години, поки голод і холод не стали нестерпними.
Нарешті Ганна Миколаївна вийшла з підносом. Олена сподівалася побачити щедрий стіл, як у її рідній домівці, але її чекав новий удар. Шашлик, який виявився пересмаженим і жорстким, свекруха подала лише з мискою салату з огірків та цибулі. Ні хліба, ні гарніру, навіть чаю, щоб зігрітися. «Їжте, що є», — кинула вона й пішла у дім, залишивши їх знову самих. Олена дивилася на цей бідний постул і відчувала, як сльози підступають до горла. Це був не застіль, а глум.
Дмитро жував шашлик, ніби нічого не помічаючи, але Олена більше не могла мовчати. «Чому нас не пустили в дім? — тихо запитала вона. — Ми ж не чужі, ми ж родина!» Дмитро завагався, пробурмотів щось про матусині звички, але його слова звучали ніяково. Олена раптом зрозуміла: свати не вважали її своєю. Вона була для них сторонньою, дружиною їхнього сина, яку можна залишити під дощем, не вшанувавши навіть теплого кута.
Дорога додому проминула у мовчанні. Олена дивилася у вікно, де миготіли мокрі поля, і відчувала, як руйнуються її сподівання на близькість із родиною чоловіка. Вона згадувала, як її мама завжди зустрічала гостей із теплом, як їхній будинок був відкритий для всіх. А тут? Холодна альтанка, бідний стіл, байдужі погляди. Це був не просто невдалий вечір — це був знак, що її мрії про єдність із родиною Дмитра так і залишаться мріями.
Дома Олена довго не могла заснути. Вона думала, чи варто казати Дмитру, наскільки глибоко поранили його батьки. Але щось підказувало їй, що він не зрозуміє. Він вирів у цьому холоді, для нього це було нормальним. А для неї — ніж у серце. Вона пообіцяла собі, що більше не поїде до сватів, доки вони не навчаться її поважати. Та в глибині душі вона боялася: а що, якщо цей холод залишиться між ними назавжди? Чи витримає їхній шлюб таку байдужність? Чи її любов до Дмитра розтане, як той дощ, що промочив її до нитки в тій проклятій альтанці?
