— Слухай, сусіде, я тут кота вашого в під’їзді давно не бачив. Як він там взагалі поживає? Живий-здоровий?
Сусіди, почувши про кота, раптом оживилися й розпливлися в усмішці:
— Та пропав кудись кілька днів тому. І слава Богу!
— Чому слава Богу? — Микола постарався запитати так, щоб голос звучав рівно. Хоч усередині в нього все кипіло.
*****
Останні два тижні Микола помітив, що його сусіди часто викидають свого домашнього кота в під’їзд. Так, просто беруть його за шкірку й викидають.
Іноді це робить хазяїн кота. Іноді — хазяйка.
А іноді…
…цей нещасний кіт пролітав у нього перед самим носом.
— Обережніше треба! — зробив Микола зауваження своїй сусідці. Але та навіть слухати не стала.
Замість того, щоб вибачитися за свою поведінку, жінка зиркнула на нього спідлоба й зачинила двері.
Точніше — грюкнула ними з такою силою, що в під’їзді задеренчали шибки, а в фундаменті будинку, певно, з’явилася одна, а то й пара мікротріщин. Спочатку Микола наївно гадав, що його дивакуваті сусіди свого кота просто гуляти відпускають або ж привчають до самовигулу.
Але через деякий час зрозумів, що це покарання за якісь провини.
Ну тобто: накоїв щось — чеши в під’їзд.
Часом переляканий, часом дуже сумний кіт по кілька годин сидів на сходовій клітці четвертого поверху біля дверей, оббитих коричневим дерматином, і чекав, коли йому пробачать і пустять назад.
І хазяї його, звісно, прощали. І забирали назад додому, але відбувалося це не одразу.
А якщо він починав нявчати або шкребтися в двері, то одразу отримував віником від хазяйки.
Микола своїми очима бачив, як це все відбувається.
Він тоді якраз підіймався сходами (ліфт у його під’їзді не працює вже півроку) і, дійшовши до четвертого поверху, помітив уже знайомого кота. Навіть привітати його хотів, але…
…кіт у той момент на Миколу уваги не звертав.
Він голосно нявчав і шкрябав двері своїми кігтями.
Кіт явно хотів потрапити додому, але оскільки його туди не пускали, то вирішив таким ось нехитрим способом про себе нагадати.
У квартирі почулися кроки, потім двері різко відчинилися, і хазяйка в заношеному халаті, не кажучи ні слова, з усієї сили огріла кота віником і тут же зачинила двері.
Це сталося так швидко, що Микола навіть сказати нічого не встиг. А сказати йому було що…
…присоромити хотів він цю жінку, яка так негарно поводиться зі своїм улюбленцем.
— Що, сильно тобі дісталося, друже? — запитав Микола, коли підійшов до кота.
Кіт подивився на Миколу сумними очима, але при цьому в його погляді була й подяка — за те, що хоч хтось звертає на нього увагу.
Кота викидали в під’їзд за найменшу провину.
Одного разу Микола почув, як сусідка кричала на всю квартиру: «Ах ти ж такий! Знову вазу впустив! Сергію, вижени кота негайно. Буде знати, як по столах скакати!» — і за хвилину двері ледь прочинилися, і з них вистромилася волохата чоловіча рука, яка міцно тримала за шкірку кота.
Потім пальці розтиснулися, кіт упав на сходову клітку, а двері тут же зачинилися. Кіт підвівся й сів обличчям до дверей — чекати, коли йому пробачать і пустять назад додому.
А Микола лише несхвально похитав головою. Ну не розумів він таких методів виховання.
Микола погладив кота й пішов додому.
А кіт продовжував сидіти на одному місці з виразом всесвітньої печалі на своїй вусатій пиці.
Микола був людиною не надто сентиментальною, але ця картина застрягала в ньому, як скалка.
«Ну хіба можна так із живою істотою поводитися?» — розмірковував він. Через деякий час Микола, проходячи повз, щоразу сповільнював крок, і кіт, упізнаючи його, починав неголосно тарахкотіти — привітно й трохи запобігливо.
Іноді Микола присідав поруч із ним навпочіпки, чухав кота за вухом, і той, заплющуючи очі, підставляв голову під пальці, а потім тицявся своїм вологим носом йому в долоню.
Кіт був теплий, живий і дуже довірливий, і від цього на душі в Миколи ставало дуже кепсько.
Ну не розумів він, за що такому милому котові дісталися такі безсердечні хазяї. Навіщо, питається, вони взагалі тварину заводили, якщо, крім себе, нікого не люблять? «Дивні люди, їй-богу».
А одного разу, знову зустрівшись у під’їзді з котом, Микола твердо вирішив: якщо ці люди ще раз викинуть тварину в під’їзд, він щось вдіє. Годі вже знущатися над нещасною твариною.
Він не знав, що саме зробить, але відчував, що неодмінно мусить втрутитися, інакше це все ніколи не скінчиться.
День, коли терпець Миколи вкрай увірвався, настав у п’ятницю, коли він повертався додому особливо злим.
На роботі він посварився з колегами, у транспорті люди штовхалися й наступали йому на ноги, ще й на вулиці з самого ранку йшов дрібний противний дощ. Загалом, його настрій був на нулі. А може, навіть нижче нуля.
Підіймаючись сходами, Микола ще з третього поверху почув знайоме жалібне «ня-у-у».
Кіт, як завжди, вірно сидів біля своїх дверей, однак додому його не пускали.
А в під’їзді, між іншим, було досить прохолодно. Не травень місяць надворі, як то кажуть. Микола зупинився на сходовій клітці й задумливо дивився на кота, який при вигляді нього, як завжди, затарахкотів і пішов назустріч.
А потім — бац!
І всі проблеми сьогоднішнього дня в одну мить здалися Миколі сущою дрібницею. Ось у кота — проблеми.
Які? Величезні! До нього ставляться, як до речі. Як до якоїсь іграшки. Що може бути страшніше?
Микола прислухався до тиші за дерматиновими дверима. Нікому не було діла до цього кота.
І йому дуже захотілося провчити своїх сусідів.
— Усе, годі, — промовив Микола вголос, сам дивуючись своїй рішучості. — Ходи зі мною.
Він нахилився, підхопив кота на руки.
Той негайно замуркотів голосніше й потерся головою об його промоклий піджак, залишаючи вовняні розводи.
А потім вони пішли на сьомий поверх, де жив Микола.
Він забрав кота лише на пару днів.
«Нехай хазяї злякаються, нехай пошукають, похвилюються. Зрозуміють, що так не можна робити…» — думав Микола, заходячи в квартиру. У нього вдома кіт освоївся на диво швидко. Обнюхав кутки, стрибнув на диван, покрутився, вибираючи місце, і згорнувся калачиком на пледу, вдячно дивлячись на свого рятівника.
І поки кіт відпочивав, Микола, незважаючи на дрібний противний дощ і втому, збігав у найближчий зоомагазин, купив котові найкращий кошачий корм, «туалетне приладдя» і ще іграшки — на той випадок, якщо пухнастому квартирантові стане нудно, а його в той час не буде вдома.
Наступного дня, в суботу, Микола кілька разів підходив до вхідних дверей, відчиняв їх і визирав у під’їзд.
І дуже дивувався тому, що в під’їзді було дуже тихо.
Ніхто не ходив по поверхах, не кликав кота на ім’я (до речі, як його звати, Микола так і не знав), не розклеював оголошень.
Виходило так, що ніхто не шукав зниклого кота. І це було дивно. Дуже дивно…
Микола повертався в квартиру, дивився на кота й знизував плечима.
А той своєю чергою ліниво потягався на дивані й навіть не думав проситися назовні.
— Слухай, може, ти хочеш назад у під’їзд? — запитав Микола в неділю, вказуючи на двері. — Я тебе не тримаю. Іди, якщо треба.
Кіт подивився на двері, перевів погляд на Миколу й демонстративно почав вилизувати лапу.
Потім устав, підійшов і потерся об його ногу.
Відповідь була яснішою за будь-які слова. Микола зачинив двері, посміхнувся й узяв кота на руки.
Вони пішли на кухню снідати, а потім у кімнату — дивитися телевізор. Вихідний же все-таки. Кіт лежав у нього на колінах і муркотів, як маленький трактор, і в квартирі вперше за довгий час стало по-справжньому затишно.
Потім настав понеділок. Кота так ніхто й не шукав.
І Микола вирішив, що поки не віддаватиме його хазяям.
Єдине, що не давало йому спокою — це те, що сусіди можуть звинуватити його в крадіжці.
По факту він украв чуже майно. Нехай живе, нехай із благими намірами й виключно у виховних цілях, але украв.
Микола подумки прокручував можливі сценарії: сусіди викличуть поліцію, його звинуватять у крадіжці чужого майна, доведеться все пояснювати, виправдовуватися. Його мотиви можуть не зрозуміти.
Ця думка свердлила його мозок і не давала розслабитися до кінця. Тому цілий день, перебуваючи на роботі, Микола був як на голках і постійно перевіряв телефон — чи не дзвонили йому. Але того дня не було жодного пропущеного дзвінка.
А коли Микола ввечері повертався додому — він побачив сусіда, який ішов викидати сміття.
У чорному пакеті нічого не було видно, але за обрисами всередині знаходилося щось дуже схоже на котячий лоток.
Махнувши сусідові рукою, щоб той зупинився, і підійшовши ближче, Микола ніби ненароком у нього запитав:
— Слухай, сусіде, а я от кота вашого в під’їзді давно не бачив. Як він там взагалі поживає? Живий-здоровий?
— Чому слава Богу? — Микола постарався запитати так, щоб голос звучав рівно.
— Та дружина хотіла його на дачу відвезти й там залишити. Набрид, каже, шерсть усюди, реве по ночах, вази перекидає. А там, мовляв, мишей ловитиме. Хоч якась від нього користь. А мені на дачу їхати зовсім не хочеться. По-перше, далеко. А по-друге, дружина все одно змусить щось там робити. А так кіт сам пішов, і нікуди їхати не треба. Я з цієї нагоди вчора навіть два літри пива випив. Свято ж.
— А кота вам зовсім не шкода, чи що? Раптом із ним щось сталося?
— Та чого його жаліти? Це ж не людина. Слухай, а ти чого про нього питаєш? — сусід примружився з легкою підозрою й подивився на Миколу.
— Та так, просто запитав… — задумливо відповів Микола, після чого, не попрощавшись, швидким кроком попрямував у бік під’їзду.
Усередині в Миколи все кипіло від обурення.
«На дачу, значить… Наприкінці жовтня. Привезти й залишити там кота на вірну загибель. І ні краплі жалю. Навіть раді, що «сам пішов» і звільнив їх від необхідності їхати й бруднити руки».
Він уявив собі на хвилинку цього доброго й довірливого кота, що сидить на ґанку порожнього дачного будиночка (або взагалі — під парканом) і чекає, коли за ним повернуться.
Чекає так само вірно й віддано, як він робив це під дверима в під’їзді. Для його сусідів кіт був річчю, яка то тішить, то заважає, і якщо заважає надто часто, її виносять за поріг.
Спочатку в під’їзд на пару годин, потім на дачу назавжди.
Коли Микола піднявся на сьомий поверх і зайшов у квартиру, і побачив, що кіт вірно й віддано чекає його біля дверей, на душі одразу якось потеплішало.
А ще він раптом зрозумів, що все зробив правильно…
Правильно, що вкрав кота в таких безсердечних людей, які збиралися його наприкінці осені відвезти на дачу й там залишити.
Микола посміхнувся, узяв кота на руки, і вони пішли на кухню готувати вечерю.
А після вечері — лежали на дивані й дивилися телевізор.
Точніше — Микола дивився, а кіт просто був поруч. То на один бік повернеться, то на другий. Ось кіт знову заворушився, але цього разу перевернувся на спину й довірливо підставив живіт — найуразливіше своє місце. Він зробив це не замислюючись. Бо вже не боявся.
Бо справжній дім — це не тільки дах над головою і не тільки миска з котячим кормом.
Справжній дім — це те місце, де тобі не потрібно заслуговувати право бути.
І де тебе люблять. Просто так. За те, що ти є.
