**Пророцтво**
— Ну чого ти надулась на мене? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — говорила Оксана й тривожно ловила погляд доньки.
Але Соломія вперто відверталася до вікна, за яким простягалися безкраї лани й низькі виноградники. Уздовж залізниці йшла траса, по ній мчали барвисті авто, що з поїзда здавалися іграшковими.
У далечіні то виринали, то зникали силуети гір у мрійливому ранковому серпанку. Від сліпучого сонця почали боліти очі. Соломія перевірила телефон у сотий раз за ранок, дратовано відкинула його.
“Оце мені муки першого кохання”, — зітхнула про себе Оксана, а голосно промовила:
— Мабуть, немає покриття. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — мляво відповіла Соломія і знову повернулася до вікна.
— Дім Марічки стоїть на пагорбі, з вікон море видно. Іноді навіть чути, як воно шепоче. А садок який! А повітря! — не вгамовувалася Оксана. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — злісно глянула на матір Соломія.
— Є. Але нерідний. У Марічки немає своїх дітей. Вона виростила чужу дитину. Він у іншому місті вчиться в університеті. Зараз сесія, навряд чи побачиш його.
— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомились, якщо вона живе на півдні, а ти — у Київській області? — зацікавилась Соломія.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім.
Соломія ледве звела плечима, не відводячи очей від монотонного пейзажу за вікном.
***
Ми з Марічкою жили на сусідніх вулицях, разом вчилися в школі. Не сказати, що вона була красунею, але волосся у неї було незвичайне — світло-русяве, кучеряве, на сонці відливало золотом.
На вулиці на неї всі озиралися. Мені здавалося, що трохи уваги дістається й мені. Перед випускними ми з класом поїхали кататися на катері, потім гуляли в міському парку. Там вона познайомилася з хлопцем і одразу покохала. Бачилися ми рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічалися, вона тільки про нього й говорила.
Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального в Києві. Але так закохалась, що пішла до політеху, де вчився її Олексій, щоб не розлучатися. А я вступила до університету.
Зустрінемося — наговоритися не можемо. Через рік Олексій зробив їй пропозицію прямо перед сесією. Якою щасливою вона тоді виглядала!
Разом з її мамою ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли всі. На Марічці будь-яка сиділа ідеально — бери й купуй. Ще й фату підібрали. Вона наполягла, щоб і мені взяли блакитну сукню, як світлиці. Ох, і втомилися ж ми тоді! Голова йшла обертом. Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми з Марічкою вирішили пройтися набережною. Наприкінці травня стояла справжня літня спека.
Ідемо — на Марічку всі озираються. Красуня незрівнянна. А вона навіть не помічала захоплених поглядів. Їли морозиво, балакали про весілля, сміялися.
Назустріч йшли дві циганки. Вони приставали до перехожих. Коли порівнялися з нами, товста циганка перегородила шлях і звернулася до Марічки:
— Ой, красунечко, дай погадаю. Усю правду скажу, що тебе чекає, — медовим голосом співала та, що старша.
Друга циганка стояла осторонь. Була негарна, худа й плоска. Чорні очі дивилися похмуро, а зуби такі великі, що рот не закривався. Я тоді подумала, що вона схожа на кобилу. Пізніше Марічка сказала, що їй так само здалося.
— Я й сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Марічка й облизнула морозиво у стаканчику.
Ми хотіли обійти циганку, але вона раптом схопила Марічку за зап’ястя, піднесла долоню до очей, похитала головою й цокнула язиком.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це я й без вас знаю, — Марічка спробувала вивільнити руку, але циганка тримала міцно.
— Не треба нам ворожити. У нас і так грошей немає, — вступилася я за подругу.
— Радісна звістка коштує, а лихо — дарма, — загадково промовила циганка, від чого у мене мурашки побігли.
А сама дивилася на Марічку немигаючим поглядом, ніби гіпнотизувала. Молодша циганка осторонь посміхалася. Або мені так здалося через її роззявлений рот.
— Не слухай її, Марічко, ходімо, — знову потягнула я подругу за руку.
— Любиш сильно, але недовгим щастя буде. На весіллі впадеш з коня, болітимеш довго. Біль свій біля моря вилікуєш. Заміж більше не вийдеш. Але щастя в сині знайдеш, — говорила циганка й дивилася на Марічку, не кліпаючи.
Потім відпустила її руку й пішла. Молодша циганка кинула на нас похмурий погляд і побігла за своєю товстою товаришкою. Деякий час ми йшли мовчки, радісний настрій зник. У вухах лунали слова циганки.
— Марічко, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся у весільній сукні сідати на старого коня, на якому дітей катають? Ми на машинах поїА ввечері, коли вони всі вчетверо сиділи на веранді, пили чай із м’ятою, слухаючи шум хвиль, Соломія раптом зрозуміла, що навіть найнесподіваніші повороти долі іноді ведуть саме туди, де ти будеш щасливою.
