— Чого ти надулася на мене? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Оксана й тривожно ловила погляд доньки.
Але Соломія наполегливо відверталася до вікна, за яким простягалися нескінченні лани й низькі виноградники. Поряд із залізницею бігла автотраса, де мчали яскраві машини, що здавалися іграшковими з вікна поїзда.
У далечині то виринали, то зникали обриси гір у дрімотній ранковій імлі. Від сліпучого сонця почали боліти очі. Соломія в сотий раз за ранок перевірила телефон і роздратовано відкинула його.
«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Оксана, а вголос промовила:
— Напевно, немає зв’язку. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — мляво відповіла Соломія й знову відвернулася до вікна.
— Дім Марії стоїть на пагорбі, з вікон видно море. Іноді навіть чути, як воно шепоче. А садок який! А повітря! — не вгавала Оксана. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — злісно глянула Соломія на матір.
— Є. Але не рідний. У Марії немає своїх дітей. Вона виростила чуже. Він у іншому місті, вчиться в університеті. Зараз сесія, навряд чи ти його побачиш.
— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомилися, якщо вона живе на півдні, а ти — під Києвом? — зацікавилася донька.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім?
Соломія ледве знизала плечима, не відводячи очей від одноманітного краєвиду за склом.
***
Ми з Марією жили на сусідніх вулицях, разом ходили до школи. Не скажу, що вона була красунею, але волосся в неї було незвичайне — світло-русяве, кучеряве, на сонці блищало, як золото.
На вулиці на неї всі оберталися. Мені здавалося, що й мені дістається трохи уваги. Перед випускними ми з класом поїхали кататися на катері, а потім гуляли в парку. Там вона познайомилася з хлопцем і одразу закохалася. Бачилися ми рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічалися — вона тільки про нього й говорила.
Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального в Києві. Але так закохалася, що пішла до політеху, де вчився її Юрій, щоб не розлучатися. А я вступила до університету.
Зустрінемося — годинами не можемо наговоритися. Через рік Юрій зробив їй пропозицію, прямо перед сесією. Якою щасливою вона тоді виглядала!
Разом із її матір’ю ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли всі. На Марії будь-яка сиділа ідеально, бери й купуй. Ще й фату підібрали. Вона наполягла, щоб і мені купили блакитну сукню, як свідковій. Ох, і втомилися ж ми тоді! Голова йшла обертом. Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми з Марією вирішили прогулятися набережною. Погода в кінці травня була по-літньому теплою.
Ідемо — на Марію всі обертаються. Красуня — заглядіння. А вона й не помічала захоплених поглядів. Їли морозиво, балакали про весілля, сміялися.
Назустріч йшли дві циганки. Вони чіплялися до перехожих. Коли порівнялися з нами, товста циганка перегородила шлях і звернулася до Марії:
— Ой, красуню, давай погадаю. Усю правду скажу, що тебе чекає, — солодким голосом заспівала старша.
Друга циганка стояла осторонь. Була негарна, худа й плоска. Чорні очі дивилися похмуро, а зуби такі великі, що рот не закривався. Мені тоді здалося, що вона схожа на коня. Потім Марія сказала, що те саме подумала.
— Я сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Марія й облизала морозиво в стаканчику.
Ми хотіли обійти товсту циганку, але вона раптом схопила Марію за зап’ястя, піднесла до очей її долоню, похитала головою й цокнула язиком.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це я й без вас знаю, — Марія спробувала вирвати руку, але циганка тримала міцно.
— Не треба нам ворожити. У нас і так нема грошей, — вступилася я за подругу.
— Тільки радісна звістка коштує грошей, а біда дарується даром, — загадково промовила циганка, і в мене мурашки побігли по спині.
А сама вдивлялася в Марію, ніби гіпнотизувала. Молодша циганка в куточку посміхалася. Або мені так здалося через її роззявлений рот.
— Не слухай її, Маріє, ходімо, — знову потягнула я подругу за руку.
— Любиш сильно, але щастя твоє буде недовгим. На весіллі впадеш з коня, хворітимеш довго. Біль свій вилікуєш біля моря. Заміж більше не вийдеш. Але знайдеш щастя в синові, — говорила циганка, не кліпаючи.
Потім відпустила руку й пішла. Молодша циганка кинула на нас похмурий погляд і побігла наздоганяти свою товсту товаришку. Якийсь час ми йшли мовчки, радісний настрій розвіявся. У вухах лунали слова циганки.
— Маріє, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся в весільній сукні сідати на старого коня, на якому дітей катають? Ми ж на машинах поїдемо до ЗАГСу. Вона ди— Давай без передбачень, — відповіла Оксана, — хай вони самі пишуть свою історію.
