Прошка
Вже третю годину Катря з Денисом з’ясовували стосунки. Денис схилявся до розлучення, тим більш мав на те причину. Хоча й одружилися одинадцять років тому, дітей у них не було. Та до розлучення вони були ближчі, ніж коли-небудь. Денис уже розумів — нічого не виправити.
Катря мріяла про дитину, але не виходило. Кожен раз, розкриваючи долоню, вона дивилася на крихітне віконце на тесті з маркером — сподівання, що межувало з розпачем.
— Треба вірити до кінця, — казав лікар.
Але вона перестала.
Після семи років шлюбу Катря з Денисом почали часто сваритися. Могли посваритися навіть через дрібницю. А потім виливати один на одного всю накопичену образу, біль… І замовкати надовго.
Розлучення назріло.
Останнім часом вони все більше мовчали, майже не дивилися одне на одного, тихо ходили по квартирі. І ось тоді Катрі спало на думку зрадити чоловікові.
— Мені все набридло, Галю, — скаржилася вона подрузі. — Вже не можу дивитися на нього. А він ніби у депресії: мовчить, уткнувшись у ноутбук. Що це за життя?
— Катю, на твоєму місці я б таємно знайшла собі іншого. Може, й завагітнієш, якщо зміниш чоловіка, — радила Галина.
— Невже так буває? — здивувалася Катря.
— А хто його знає, — легковажно відповіла подруга. Їй що переживати? У неї була донька, хоча з чоловіком вона встигла розлучитися.
Катря мовчала, а черв’ячок у душі гриз.
— Та й справді… З Денисом одна суперечка. Здається, скажи йому зараз про розлучення — він одразу погодиться.
— Коротше, подруго, сьогодні ввечері йдемо в кафе. Я зустрічаюся з Валерієм, він прийде з другом — познайомимо вас. Треба внести яскравих кольорів у твоє сиве життя.
Цими “яскравими кольорами” стали стосунки з Артемом. Катря думала, що не зможе зрадити Денисові, хоч і сердилася на нього. Та все виявилося просто. Крутилося, вертілося — сама не помітила, як життя справді заграло новими барвами.
Вона приходила додому пізно, і одного дня Денис не витримав.
— Катю, я йду від тебе. Давай розлучимося, як дорослі люди. Тихо і спокійно. Нам ділити нічого: дітей немає, квартира — твоя.
Він сказав це твердо. Вона зрозуміла — це рішення прийшло до нього давно.
Чесно кажучи, Денис їй підходив і фінансово — заробляв добре. Артем же, з яким вона тепер зустрічалася, все більше залежав від неї. Обіцяв, що ось-ось у нього з’явиться грошей, умів гарно “вішати локшину на вуха”, особливо якщо жінки слухали й вірили симпатичному молодому чоловікові. Був чарівним і… люб’язним.
— Почекай, Ден, давай обговоримо, — чомусь їй не хотілося розлучатися.
— Ні, Катю. Зраду я не пробачу.
— Яку зраду? Звідки тобі, що я тобі зрадила? — Вона була впевнена: чоловік завжди у своїх програмах, адже він програміст, і його мозок постійно в роботі.
Катря не знала, що йому повідомив друг Тарас, який не раз бачив її в кафе з іншим. Вона вела себе відверто. Та й як не помітити, якщо дружина інколи приходила дуже пізно?
— Катю, не влаштовуй сцен. Бачу, і в цьому справі ти майстриня. Я все знаю. Тому йду. Подаю на розлучення. Живи, як знаєш. Сумно тобі не буде — Галя не дасть.
Дружина дивилася на нього здивовано: звідки він усе знає?
— Усе. Я йду.
Він узяв валізу й сумку, зібрані ще напередодні, коли її довго не було вдома, і вийшов з квартири, залишивши ключі на тумбочці.
Закинув речі в багажник і рванув з місця.
### У село, у глушину
— Не склалося — буває. Нічого. Переживу. Та й набридло вже, — думав Денис, дивлячись на дорогу. — Приїду в село, зроблю ремонт у домі. Як це я не продав його? Були ж покупці… Ніби відчував, що знадобиться мені батьківський дім.
Шлях був неблизьким — близько двох годин їзди. Зупинившись через голод, звернув з траси на ґрунтову дорогу, що вела до невеличкого села. Притормозив біля крамниці.
Біля входу сиділи дві кішки, які пильно його оглядали.
— Ага, голодні, мабуть…
Усередині він знайшов смачні чебуреки, що пахли так, що неможливо було втриматися.
— Дайте три чебуреки, пару сосисок і пакет соку.
Вийшовши, він розломив сосиски й поклав на сходинку. Кішки одразу підбігли.
А потім він помітив маленького кошеняти. Сірий смугастий із зеленими очима сидів осторонь, опустивши мордочку. Він був дуже худий, але через пухнасту шерсть це не так помітно.
Денис підійшов ближче — і аж здивувався.
— Оце так! Та ж це ж копія Прошки! — вигукнув він. — Таке саме, як у моєї бабусі!
У бабусі Дениса жив кіт Прошка — розумний і відданий. Він завжди слухав її, спав біля ніг, ходив слідом. А коли бабусі не стало, Прошка провів господиню на кладовище… і зник. Можливо, не зміг пережити
