У сні, де час пливе, як густий мед, Марія Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як дідусь-двірник згрібає останні жовті листя. Жовтень цього року був дощовий, а липкі листки чіплялися за мокрий асфальт, наче не хотіли покидати землю. У руці вона тримала зім’яту записку, яку годину тому принесла сусідка.
— Марійко, сюди заходила якась жінка, — сказала Оксана Петрівна, простягаючи папірець. — Каже, терміново треба передати. Не дочекалася, пішла кудись.
Нерівним почерком на папері було написано: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Даринка».
Марія Іванівна одразу впізнала почерк. Дарина, її молодша сестра, завжди писала, як курка лапою. У школі вчителі лаяли її за це, а та лише знизувала плечима й казала, що письменником бути не збирається.
— Що трапилося, Марічко? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого, — сухо відповіла Марія Іванівна і зачинила двері.
Тепер вона стояла з цією запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло з їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після жахливої сварки вони більше не бачилися. Марія Іванівна навіть заборонила Дарині згадувати про себе, коли та приїжджала до матері.
— Нехай думає, що в неї одна донька, — говорила вона тоді. — Якщо так, то так.
А почалося все з дурниці. Мати хотіла продати будинок у селі, той самий, де вони з Дариною росли, де минуло їхнє дитинство. Будинок дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Марія Іванівна була категорично проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій квартирі. — Це ж наша історія! Там тато копав грядки, там ми з Даринкою грали в хованки!
— Марусю, не гарячись, — втомлено відповідала мати. — Будинок розвалюється, дах тече. На ремонт нема грошей, а податки платити треба. Краще продати, поки ще можна щось отримати.
— А мені байдуже на гроші! — Марія Іванівна била кулаком у стіл. — Продаси будинок — для мене ти помреш!
Мати тоді довго дивилася на неї сумно, потім тихо промовила:
— Ну що ж, Маруся. Твоє право.
І продала. Без її згоди, оформивши все через Дарину. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай копить на квартиру. А то все на орендованій терпить.
Марія Іванівна дізналася про це випадково, зустрівши у автобусі сусідку із села.
— Ой, Марусенько, а ваш будинок уже знесли, — радісно повідомила тітка Галя. — Нові господарі ділянку під картоплю перекопали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Марія Іванівна прийшла до матері й вилила все, що накипіло. Слова були жорстокі, немилосердні. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала, виливаючи біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять батька! — ридала Марія Іванівна. — Заради грошей! Заради цієї своєї Даринки, яка тільки й уміє, що благати!
— Маруся, зупинись, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Я більше не хочу тебе знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І пішла, грюкнувши дверима так, що здригнулися шибки у вікнах.
Потім були місяці мовчання. Дарина намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.
— Маруся, ну скільки можна? Мама плаче щоВони сиділи в притишку, прислухаючись до тиші, яка нагадувала про те, що справжнє пробачення завжди приходить до тих, хто його шукає, але інколи — занадто пізно.
