**Ми просто друзі**
Дзвінок перервав вечерю Оксани. Вона рідко готувала для себе. Зранку обмежувалася чашкою кави, обідала у кафе на роботі, а ввечері пила склянку кефіру чи чаю з печивом. Якщо дуже хотілося їсти, смажила собі яєчню. У вихідні їздила до батьків. Мати завжди давала з собою контейнери з їжею — відмовитися було все одно що оголосити війну.
Оксана допивала кефір, коли з кімнати долинула набридливо бадьора мелодія мобільного. Подумала, що давно треба змінити її на щось спокійніше. Звук свердлив мозок, дратував. Не витримавши, вона відставила склянку й пішла до кімнати. Номер невідомий, але якщо хтось настійливо дзвонить — значить, справа важлива. Оксана натиснула «прийняти».
— Привіт. Я вже й не сподівалася, — почувся в трубці знайомий до болю голос. Скільки років минуло, а вона його відразу впізнала. «Відкинь!» — наказав внутрішній голос.
— Будь ласка, не клади трубку. Мені потрібно поговорити, — ніби відчувши думки Оксани, поспішно попросила колишня подруга.
Оксана мовчала.
— Мені більше ні до кого звернутися. Ти єдина, хто допоможе. Скажи адресу, я приїду. Повір, це дуже важливо, — додала Мар’яна після паузи.
Щось сталося. Просто так Мар’яна б не подзвонила. Колись вони були нерозлучними подругами — у іншому житті.
— Гаразд, зараз надішлю смс, — сказала Оксана й перервала дзвінок.
Серце билося тривожно. «Звідки така неспокійність?» Вона набирала адресу, а пальці дріжали. Мар’яна одразу відписала: «Чекаю».
Оксана повернулася на кухню, помила склянку й сіла за стіл.
СкОксана відчула, як в її житті знову з’явилася надія, адже тепер вона знала — ніщо не зникне безслідно, якщо серце вміє любити.
