Ще влітку ця лавка у сквері на Подолі була гучною: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри. Восени сюди приходили робітники у пильних помаранчевих жилетках — перекусити, обговорити, хто звільнився, хто одружився, хто втомився. А тепер — лютий. Сірий, крижаний, безмовний. На лавці — нікого. Лише Ярина. Загорнута в шарф, наче в кокон, схована від усього світу.
Вітер зривав з дерев останні замерзлі листя, свистів у вухах, добирався до лопаток. Але вона не рухалася. Сиділа, втупившись у асфальт перед собою. Начебто там, під шарами солі та льоду, була відповідь. Сенс. Або хоча б пауза.
Поруч на лавці — пакет. Від йогурту. Сніданок, ковтнутий на автоматі, без смаку, без бажання. До прийому у лікаря залишалося сорок хвилин. Іти туди не хотілося. Повертатися додому — тим більше. Їй взагалі було нікуди йти. Вона просто хотіла сидіти. Щоб ніхто не торкався. Не питав. Не дивився.
Учора у поліклініці сказали: «Нічого серйозного. Невроз. Перевтома. Треба відпочити». Лікар говорив із звичною відчуженістю. Медсестра шаруділа паперами. А Ярина сиділа, кивала. Як завжди. Як вдома, як на роботі. І вийшла, не знаючи, куди тепер. Вона більше не відчувала себе всередині життя. Тільки ззовні. Наче була по той бік скла, звідки видно, але доторкнутися не можна.
Кожного ранку прокидалася з клубком у горлі та бажанням зникнути. Не померти. А саме — зникнути. Стати невидимою у натовпі, у вагоні метро, у довгих коридорах школи. Щоб ніхто не питав: «Де ти була?», «Чому не телефонувала?», «Чого ти така тиха?»
Вдома — син-підліток. Розмова зводилася до двох слів: «Поїв?» — «Так». Чоловік — майже мовчить. Мовчить так, що між ними немов стіна виросла. Сіра, глуха, непрохідна. Навіть погляд не прослизне. Вони не сварилися. Просто — перестали. Начебто кохання видихалося, і на його місці залишилася порожнеча.
Робота — бухгалтерія у звичайній школі. Ніхто не чіпає. Ніби плюс. Але в цій тиші хотілося кричати. У голос. До хрипоти. До болю.
Поруч хтось сів на лавку. Дід. Не запитав. Просто присіп. Пом’ятий пуховик, в’язана шапка. У руках — стара газета, зім’ята, як рукавички після зими. Він розгорнув її, бурмочучи, ніби боровся з вітром. Прочистив горло:
— Протяг сьогодні. До кісток.
Ярина ледве кивнула. Не дивлячись. Вітер був і справді льодяним — але справа була не в ньому.
Минуло ще кілька хвилин.
— А ви чого така… — він зробив паузу, — наче не звідси?
Вона усміхнулася. Вперше за два дні.
— Я… звідси. Просто нема з ким говорити.
— Ага, — кивнув він. — Знаю. Після дружини теж так було. Все навколо — є, а нікого поруч нема. Потім начебто минуло. Сам не зрозумів — чи до пса звик, чи душа пересохла. А може, навчився розмовляти сам із собою. На лавці — легше.
Ярина повернула голову.
— А скільки ви вже один?
— Років вісім. Спочатку рахував. Потім — перестав. Пам’ятаю лише її день народження. Свого вже ні.
Вона дивилася на нього. Звичайне обличчя. Зморшки біля очей. Погляд — теплий. Невимовний. Живий. Як старий плед — простий, але рідний.
— А ви кого чекаєте тут?
Він усміхнувся трохи іронічно.
— Нікого. Тут стіни не тиснуть. А вдома — тиснуть. А тут… повітря, люди йдуть, хтось вигулює кота, хтось насіння лускає. Інколи ось так сідає хтось. Побалакаємо. Або мовчимо. Це теж — розмова. Якщо правильно мовчати.
Вони замовкли. Але вже не глухо. Просто — були поруч. Хвилин десять ніхто не ворушився. Дерева скрипіли, хтось пробіг повз, у далечині загавкав пес. Ярина відчула: усередині неї — хитнулося. Не біль. Не полегшення. Просто — життя. Як крихітна тріщинка, непомітна, поки не доторкнешся. А тепер — ось вона, відчутна.
— Я подумала зараз, — сказала вона тихо, — іноді не лікаря треба. А когось. Просто когось, хто посидить поруч. Хто не лізтиме з питаннями. Не вимагатиме пояснень. А просто — буде.
Дід нічого не сказав. Він просто поклав газету на коліна. Розгладив її долонею, повільно. Наче колихав. У його мовчанні було не байдужість — прийняття.
Вона так і не пішла на прийом. Сиділа. Аж до автобуса. Потім він підвівся, схилився легенько й пішов. Не озираючись. Повільно, з ледь помітною сутулістю. А вона залишилася.
Але вже інша.
Іноді все, що потрібно — це хтось. Не рідний. Не близький. Не на все життя. Просто хтось, хто сяде поруч і не дасть тобі зникнути у своїй тиші. Хто помітить, не засудХто зрозуміє, що іноді тиша — це єдина мова, якою можна сказати найважливіше.
