Просто подруга дитинства
Справді, ти плануєш провести всю суботу порпаючись у гаражі, перебираючи мотлох? Всі вихідні? питає Марічка, прокручуючи виделкою клаптик вершкового сирника і хитро поглядаючи на мене.
Я відкинувся на спинку мякого крісла, гріючи руки об чашку майже холодного капучино.
Марічко, це не мотлох, а справжні скарби мого дитинства. Там десь досі лежить колекція фантиків від жуйки «Love is». Уявляєш, що за багатство?
Ой, Боже. Ти досі бережеш фантики? З якого це року?
Маріка пирснула зі сміху. Її плечі затремтіли, ледь стримуючи веселощі. Це стареньке кафе з мякими сливово-фіолетовими диванами й завжди запітнілими вікнами давно стало нашим притулком. Офіціантка Леся вже навіть не питала про замовлення просто ставила переді мною капучино, перед Марічкою лате, а до того десерт дня для обох. За п’ятнадцять років дружби ми відшліфували цю традицію до автоматизму.
Добре, зізнаюсь, підняв я чашку в її бік, гараж почекає. І скарби теж. Орест кликав у неділю на шашлики, якщо цікавить.
Знаю, сміється Марічка, він учора добрих три години обирав новий мангал в Інтернеті. ТРИ години! Я вже думала, що засну над телефоном.
Сміх розчинився у шумі кавоварки та невиразних розмовах інших відвідувачів.
Між нами ніколи не було недомовок або незручних пауз ми знали один одного, наче свої долоні. Марічка памятає, як я вперше підійшов до неї у восьмому класі, незграбний, худий, з вічно розвязаними шнурівками. А я памятаю, як вона єдина не сміялася з моїх окулярів на широких «рогових» дужках.
Орест сприйняв нашу дружбу з першої зустрічі спокійно, без підозр. Він просто вмів довіряти і цінувати тих, кого любить. По пятницях за «Монополією» й «Уно» Орест сміявся гучніше за всіх, коли я черговий раз програвав дружині у «Словоділі», і підливав чаю, поки ми з Марічкою сперечались про правила в «Крокодила».
Він мухлює, тому й виграє, обурювалась якось Марічка й жбурляла ігрові карти в чоловіка.
Це стратегія, моя люба дружино, не змигнувши, парирував Орест і згрібав розкидані карти.
Я дивився на них з теплою усмішкою, щиро радів, що у Марічки поруч саме така людина надійна, іронічна, стримана. Біля Ореста вона розквітла.
Рівновагу порушила сестра Ореста Богдана.
Богдана прийшла до них місяць тому з червоними очима й рішучістю почати життя з нуля після виснажливого розлучення. Порожнеча після колишнього «щастя» була ще гострішою.
В той вечір, коли я завітав на гостину, Богдана зиркнула на мене з дивним виразом ніби згадала щось давно забуте. Я почувався ніяково від її прямого погляду, але посміхнувся у відповідь.
Це Іван, мій шкільний друг, представила мене Марічка. А це, власне, Богдана сестра Ореста.
Дуже приємно, сказав я, подаючи руку.
Богдана тримала мою долоню трішки довше, ніж треба.
Навзаєм, кивнула вона.
З того вечора «випадкові» зустрічі Богдани стали закономірними. Вона заходила у наше улюблене кафе саме тоді, коли ми там сиділи з Марічкою, або приносила печиво якраз, коли я приходив у гості. Сідала поруч так близько, що плечі торкались.
Подай мені ту карту, не то навмисно, не то випадково, нахилялась так, що її волосся щекотало мені шию. Ой, перепрошую.
Я виявляв делікатність й відсувався, бурмочучи щось ввічливе. Марічка перезиралась з Орестом, але той тільки знизував плечима.
Флірт ставав дедалі відвертішим. Богдана компліментувала, шукала приводи доторкнутися, голосно сміялася з моїх жартів.
У тебе дуже красиві руки, тонкі пальці, якось сказала вона, беручи мою долоню над ігровою коробкою. Ти випадково не музикант?
Програміст, невміло відповів я.
Однаково руки гарні, відказала вона.
Я обачливо звільнився і заглибився в карти, почервонівши.
Після третього «безневинного» запрошення на каву я здався. Мені подобалась енергія Богдани. Я вирішив спробувати: можливо, якщо між нами щось складеться, її напруга зникне, життя знову стане простішим.
Перші кілька тижнів роман з Богданою здавався правильним рішенням. Вона світилася щастям, я розслабився, спільні вечори знову стали затишними.
Але Богдана почала помічати те, чого краще б не бачити як я змінююсь поруч із Марічкою: стаю відкритішим, ми легко добиваємо жарти, доповнюємо думки один одного.
Ревнощі вїдалися у Богдану гостро, мов глід:
Чому ти постійно бачишся з нею? дорікала вона.
Бо вона мій друг пятнадцять років. Це прості речі
А я твоя дівчина! Я! Не вона!
Сварки накочувались хвилями. Богдана ридала, дорікала, влаштовувала сцени, я пояснював, вмовляв.
Ти думаєш про неї більше, ніж про мене!
Богдано, це нісенітниця! Ми друзі, й усе.
Просто друзі так один на одного не дивляться!
Телефон дзеленчав щоразу, як ми з Марічкою зустрічались на каву.
Де ти? Чому не відповідаєш? Ти знову з нею?
Навчившись вимикати звук, я не помітив як Богдана почала слідкувати: зявлялась у кафе, поряд з будинком Марічки, весь у сльозах та блискавках у погляді.
Богдано, це ненормально, боліли скроні.
Ненормально, що ти більше часу з чужою жінкою, ніж зі мною!
Марічка здавалася втомленою також. Кожна зустріч чекала несподіванки коли прийде Богдана, з якими докорами.
Може мені рідше почала якось, але я одразу перебив:
Ні, ні за що. Ти не маєш ламати своє життя через чужі істерики.
Та Богдана вже придумала своє рішення якщо чесно не виходить, значить, потрібно обманом.
Одного вечора Орест сидів на кухні, коли сестра зайшла з виглядом праведниці:
Оресте Мені треба з тобою поговорити Я не хотіла, але ти повинен знати правду
Вона тихим голосом, із сльозами, розповіла байку про мою таємну романтичну історію з Марічкою про погляди, доторки, «те, що вони ховають».
Орест мовчав, не перебивав, обличчя залишалося нерухомим.
Коли через годину ми з Марічкою повернулися до квартири вітальня була сповнена напруги, мов прапор перед бурею.
Сідайте, вимовив Орест, показуючи на диван. Моя сестра розповіла дуже цікаву історію про вас.
Марічка затерпла, я стиснув щелепи.
Вона каже, що бачила багато компрометуючих моментів.
Богдана сиділа з опущеними очима.
Я рвучко обернувся до неї:
Досить, Богдано. Я стільки терпів твої витівки.
Мій голос був холодний, як вітер десь під Чернівцями в листопаді.
Все. Між нами кінець.
Ти не можеш
Очі вперше сповнились справжніми сльозами.
Все через неї! тицьнула вона в бік Марічки. Ти завжди обираєш її!
Марічка дала їй договорити.
Богдано, тихо відповіла вона, якби ти не намагалась контролювати кожен його крок, не влаштовувала вистав, нічого б цього не сталося. Ти сама все зруйнувала.
Богдана схопила сумку й вибігла, грюкнувши дверима.
І того ж вечора Орест засміявся по-справжньому. Вперше за останній місяць. Потім обійняв дружину.
Ти ж не повірив їй? тихо запитала Марічка, притулившись.
Жодної секунди. Я стільки років дивлюсь на вас і знаю: це як між братом і сестрою тільки веселіше.
Я відчув, як, нарешті, десь всередині відпускає.
Вибач, що втягнув у це, сказав я.
Та не переймайся, відмахнувся Орест. Богдана доросла, відповідає сама за себе. А зараз гайда до столу лазанья холоне, а заради скандалів я її розігрівати не збираюсь.
Марічка нарешті засміялася. Їхня родина залишилась цілою. Наша дружба витримала всі бурі. А Орест вкотре довів: його довіра сильніша за будь-які інтриги.
Ми сіли до столу, лазанья парувала у світлі лампи, а світ знову набув звичних рис.
Того вечора я зрозумів: справжні друзі це ті, хто проходить поруч через роки, навіть коли життя намагається влаштувати між вами бурю з нічого. І ще: довіра найдорожче, що може подарувати людина. Своїм людям цей дар потрібно берегти понад усе.
