Треба було ще трохи потерпіти
Мамо, це на наступний семестр Оксани.
Марія обережно поклала конверт на поношену клеянку старого кухонного стола. Сто тисяч гривень. Вона перераховувала ці гроші тричі вдома, в маршрутці, біля підїзду. І щоразу виходило саме стільки, скільки потрібно.
Ганна відклала вязання, глянула на доньку поверх окулярів.
Марічко, ти якась бліда сьогодні. Може, чаю?
Дякую, мамо, не треба. Я лише на хвильку, ще на зміну ж встигнути мушу.
Кухня пахла вареною картоплею і чимось лікарським чи то маззю для суглобів, чи то краплями, які Марія щомісяця купувала матері. Чотири тисячі за флакон, вистачало на три тижні. Плюс таблетки від тиску, плюс обстеження у поліклініці раз на квартал.
Оксанка так раділа, коли дізналася про практику в банку, Ганна бережно взяла конверт, наче він був з крихкого скла. Каже, там можливості гарні.
Марія промовчала.
Передай їй, що це останні гроші на навчання.
Останній семестр. Пять років Марія тягла цю ношу. Щомісяця конверт для мами, переказ для сестри. Щомісяця калькулятор в руці і безкінечне віднімання: мінус комуналка, мінус ліки, мінус харчі для мами, мінус Оксанине навчання. А що залишалося? Зйомна кімната у багатокімнатній квартирі, пальто якому вже шостий рік, і забуті мрії про власне житло.
Колись Марія хотіла поїхати до Львова. Просто так, на вихідні. Пройтися площею Ринок, зайти у Оперу, випити кави в затишному кафе. Вона навіть почала відкладати. А потім у мами стався перший серйозний напад, і всі гроші пішли на лікарів.
Тобі варто трохи відпочити, доню, Ганна легенько погладила її по руці. У тебе й обличчя немає.
Відпочину. Скоро.
Скоро це коли Оксанка знайде роботу. Коли мама стабілізується. Коли можна буде просто перепочити і подумати про себе. Марія повторювала це «скоро» вже пять років.
Оксана отримала диплом економіста в червні. Червоний, до речі. Марія спеціально відпросилася з роботи і поїхала на вручення. Дивилась, як молодша сестра піднімається сцену в новій сукні, подарованій нею ж, і думала: усе. Тепер усе зміниться. Тепер Оксанка піде працювати, почне заробляти, і вже можна буде не рахувати кожну копійку.
Минуло чотири місяці.
Маріє, ти не розумієш, Оксана сиділа на дивані, підібравши під себе ноги в пухнастих шкарпетках. Я не для того пять років навчалась, щоб за копійки працювати.
Пятдесят тисяч це не копійки.
Для тебе може й не копійки.
Марія стиснула зуби. На основній роботі отримувала сорок дві. На підробітках ще двадцять, якщо пощастить із замовленнями. Шістдесят дві тисячі гривень, з яких на себе лишалося від сили пятнадцять.
Оксано, тобі двадцять два. Пора хоча б десь працювати.
Я і почну. Тільки не в якійсь там шаразі за копійки.
Ганна шаруділа на кухні посудом, удавала, що не чує. Завжди так робила, коли доньки сперечалися: йшла, ховалась, а потім, коли Марія збиралася йти, шепотіла: «Не сварись із Оксанкою, вона ж молоденька ще, не второпає».
Не второпає. Двадцять два й не второпає.
Я ж не вічна, Оксано.
Та годі драматизувати. Я ж не прошу в тебе грошей! Просто місце нормальне шукаю.
Не просить. Формально не просить. Просить мама. «Марійко, Оксані на курси треба, англійську підтягнути.» «Марійко, у Оксани телефон зламався, треба розіслати резюме». «Марійко, Оксана хоче нове пальто, бо вже зима».
Марія надсилала, купувала, оплачувала. Мовчки. Так було завжди: вона тягне, інші сприймають як належне.
Мені бігти треба, підвелась Марія. Увечері ще підробіток.
Зачекай, я тобі з собою пиріжків дам! гукнула з кухні мама.
Пиріжки були з капустою. Марія взяла пакунок і вийшла у холодний, трошки сирий підїзд, що пахнув котами. До зупинки десять хвилин швидким кроком. Потім година в маршрутці. Потім вісім годин на ногах. Потім ще чотири за компютером, якщо встигне на зміну.
А Оксана сидітиме вдома, гортаючи вакансії і чекаючи, поки доля принесе їй ідеальну роботу із зарплатою сто пятдесят тисяч і можливістю працювати на відстані.
Перша велика сварка сталася у листопаді.
Ти взагалі щось робиш?! Марія не витримала, коли побачила сестру на дивані в тій самій позі, що й тиждень тому. Хоч одне резюме кудись відправила?
Відправила. Три штуки.
За місяць три резюме?
Оксана підняла очі до стелі й демонстративно уткнулась в телефон.
Ти не розумієш, як зараз з роботою. Там конкуренція страшна, треба ваканцію обрати правильно.
Правильно це яку? Де платять за те, що ти на дивані валяєшся?
Ганна визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
Дівчата, може, чаю? Я пиріг спекла…
Не треба, Марія потерла скроні. Третю добу боліла голова. Поясни лише, чому я мушу працювати на двох роботах, а вона ні на одній?
Марійко, Оксана ще молоденька, вона знайде своє місце…
Коли? Через рік? Через пять? Я у її віці вже працювала!
Оксана спересердя скинула ноги на підлогу.
Перепрошую, що я не хочу бути як ти! Заморена кобила, яка лише працює!
Тиша. Марія мовчки взяла сумку й вийшла. У маршрутці додому дивилася у темне вікно і думала: заморена кобила. Ось як я виглядаю збоку.
Наступного дня подзвонила мама, просила не ображатись.
Оксанка просто переживає, їй зараз важко. Терпи ще трохи, вона обовязково знайде роботу.
Терпи. Мамин улюблений вислів. Терпи, доки батько оговтається. Терпи, поки Оксана виросте. Терпи, поки зміни стануть на краще. Марія терпіла все життя.
Сварки стали щотижневими. Приїздила до матері усе було однаково: Марія намагалася достукатись до сестри, Оксана відповідала різко, Ганна метушилась поміж ними. Потім Марія йшла, Ганна дзвонила з вибаченнями, і усе повторювалось знову.
Маєш зрозуміти, вона ж сестра, казала мама.
А вона має зрозуміти, що я не банкомат.
Марійко…
У січні Оксана зателефонувала сама. У її голосі бриніло неприродне збудження.
Маріє! Я виходжу заміж!
Що? За кого?
Його звати Дмитро. Ми три тижні зустрічаємось. Він такий Маріє, він ідеальний!
Три тижні. І вже заміж. Марія хотіла сказати, що це безумство. Що треба хоча б краще людину знати. Але промовчала. Може й на краще. Вийде заміж чоловік утримає, і Марія зможе нарешті видихнути.
Наївна надія розвіялась під час сімейної вечері.
Я вже все придумала! Оксана сяяла. Ресторан на сто людей, жива музика, сукню обрала у салоні на Хрещатику…
Марія задумливо поклала виделку.
І скільки це все коштує?
Ну Оксана знизала плечима та невинно усміхнулась. Десь пятсот тисяч. Може, шістсот. Але ж таке раз у житті! Весілля!
А хто платитиме?
Маріє, ну ти ж розумієш У Діми батьки самі в боргах, у них ще іпотека. А мама пенсіонерка. Тобі, мабуть, доведеться взяти кредит.
Марія втупилась у сестру. Потім в матір. Ганна відвела очі.
Ви серйозно?
Марійко, ну це ж весілля, мяким голосом мовила мама, тим самим, який Марія памятала з дитинства. Он яке свято, раз на віку. Треба вже гідно відзначити…
Я маю брати кредит на пів мільйона, щоб оплатити весілля людині, яка так і не спромоглася знайти роботу?
Ти ж сестра! Оксана гримнула по столу. Мусиш!
Мушу?
Марія підвелась. У голові стало тихо і прозоро.
Пять років. Пять років я платила за твоє навчання. За мамині ліки. За ваші продукти, одяг, комуналку. Я працюю на двох роботах. У мене немає ані квартири, ані машини, ані відпустки. Мені двадцять вісім, і востаннє я собі купувала новий одяг півтора року тому.
Маріє, заспокойся почала Ганна.
Ні! Більше ні! Я роками вас обох утримувала, а ви мені про обовязки? Все! Від сьогодні я живу для себе!
Вона встигла хапнути пальто з вішалки. На вулиці мінус двадцять, а Марії навіть не було холодно. Всередині розливалося тепло ніби вперше скинула з плечей мішок з камінням.
Телефон дзвонив без упину: і мами, і Оксани. Марія вимкнула звук. І заблокувала обидва номери.
Минуло півроку. Марія переїхала у невелику однокімнатну, яку нарешті дозволила собі. Влітку зїздила до Львова чотири дні, площа Ринок, Оперний, ранкова кава у кавярнях. Купила нову сукню. Ще одну. І туфлі.
Про сімю дізналася випадково від шкільної подруги, що працювала в сусідньому районі.
Слухай, правда, що у твоєї сестри весілля не відбулося?
Марія завмерла з чашкою кави в руці.
Що?
Кажуть, жених залишив. Бо дізнався, що грошей немає, і зник.
Марія зробила ковток. Гірка кава здалася напрочуд смачною.
Не знаю. Ми не спілкуємось.
Увечері вона сиділа біля вікна своєї нової квартири і думала про те, що не відчуває ні образ, ні злорадства. Лише тихе, спокійне задоволення людини, яка нарешті перестала бути загнаною конячкою.
