19 листопада
На дворі було холодно та вітряно. Оля бігла зі школи, щоб не замерзнути. З рота йшов пара, замерзаючи на шарфі, віях та вибитих з-під шапки світлих вусах сріблястим інеєм. Ось-ось вона буде вдома, вип’є це гарячої чаю з лимоном, закутається в плед і приту́литься на дивані…
Замислившись про тепло, вона прискорила крок. Ось і під’їзд. Оля рвонула двері й мало не врізалася в тітку Марію, свою повну сусідку невеликого зросту. Та завжди дивилася на неї якось підозріло, прижмурюючи маленькі чорні оченятка.
— Тихо, непосипуха. Майже збила, — буркнула тітка.
— Перепрошую, — провиналася Оля.
Та загородила весь прохід і не рухалася.
— Ото не можу збачити, на кого ти схожа. Батько карооклій, мати блаки-тна, а ти… І коси зовсім інші. Вони високі, а ти — як підрощік.
— Ну і що? — спитала Оля. — Хіба діти мусять бути копією батьків?
Вона не хотіла бути грубою, але не знала, як пройти. Сусідка дивилася якось тривожно. Олі кортіло втекти від цих прохоплюючих очей.
— Не мусять, — зітхнула та. — Але я тут живу з самого початку. Бачила, як твоя мати виростала. Пішла заміж, а через два роки принесла тебе з пологового.
Оля нетерпляче слухала, тупцюючи на місці.
— Принесла, а вагітно не було. Ось і думай, чому ти не схожа. — Сусідка, нарешті, відступила.
Піднімаючись сходами, Оля здригнулася від хлопця дверми. І раптом її очавило. Вона зупинилася посеред сходів. Обличчя горіло, а руки стали льодяними. «Ні, це просто її злість. Вона сама живе, без родини, тому й пускає плітки», — подумала вона, але відчула, як слова встряли в серці.
Увійшовши в хату, Оля взяла сімейний альбом, сіла на диван і почала розглядати фото. Ось вона в пелюшці, ось перші кроки, перший бант у класику… А поруч — мама й тато, як усміхаються!
Раптом почувся ключ у замку.
— Олю, чого в темрях? — увійшов батько, вмикаючи світло.
— Що трапилося? Плакала? — Він сіпБатько взяв альбом, глянув на фотографії, потім обережно поклав його на стіл і промовив: “Олю, давай поговоримо”.
