Протягом шести років юна пекарка допомагала бездомному

От і сьогодні якось особливо себе почуваю, тому вирішила записати у щоденник. Шість років я, Соломія, пекарка з нашого містечка, залишала сніданок тихому чоловікові без даху над головою — ніколи навіть імені його не дізналася! А у день мого весілля з’явилося дванадцять воїнів у формі… і сталося щось неймовірне.
Щодня перед відкриттям крамнички я клала на стару дерев’яну скриню за рогом пакет у рушнику — теплу паляницю, бублика з маком, бувало яблуко чи гарячий узвар у паперовому стаканчику. Ніхто не просив мене. Просто одного ранку побачила худу людину, що сиділа коло скрині з сивиною у вусах, тихо їв крихти з підвіконня. Не жебракував, не заглядав у очі — просто був. І відтоді кожного дня я несла йому сніданок.
Він завжди чекав, книжку читаючи чи у небо дивлячись. Інкив головою вдячно, але мовчав. Я його прізвища не знала, він мого теж. Були ми… добрими одне для одного.
Роки минали. Крамниця розросталась, з’явилися помічники, постійні покупці й, нарешті, наречений — Вадим, добрий простий хлопець із сусіднього залізячного магазину. Весілля вирішили справити скромно, на луці за містом, серед польових квітів і рідних людей.
Того дня я, у вишиваному вбранні, трималася за руку батька, вже готуючись пройти до намету, як раптом… почулося перешіптування юрби.
— Це ж… воїни? — здивувався хтось із гостей.
Дванадцять чоловіків у формі Збройних Сил України — стрункі, врівень, з медалями на грудях — йшли лавою лукою.
У кожного у руках — невеличкий охайний пакетик зі стрічкою. Попереду — той самий бездомний. Лише тепер у строгій вишиванці, з випрямленою спиною та голеною щокою. Погляд у нього був тихим, як завжди, але таким особливим — наповненим сенсом.
Підійшов до мене, стулив каблуки й уперше за шість років промовив:
— Пробачте, що без запрошення. Мене звати Юрій Шевченко. Боєць батальйону «Айдар». Коли я опинився на вулиці після поранення і втрати родини, ви першою не дивилися на мене з жалю. Ви годували мене, як мати сина. Не вимагаючи нічого. Я збирався вмирати, а ви… дали мені силу жити. Завдяки вам я повернувся до людей, пройшов реабілітацію, знову знайшов віру. Це мої побратими. Сьогодні вони — ваша почесна варта. А подарунок від нас — вклад для кожної дитини, що народиться у вашій родині. Двадцять тисяч гривень їй у придане. Щоб добро ваше повернулось у сто разів.
Я плакала.
Шість років по тому, коло старого паркану Матвій ставив теплу паляницю на стерті дощечці, звичним рухом досвіду, вже знаючи, що найгучніші чуда починаються у тиші.