Шість років наша пекарка Ганна лишала їжу тихому самотньому чоловікові — навіть імені його не знаючи!
У день її весілля з’явилося 12 морських піхотинців у повній формі… і сталося щось неймовірне.
Щоранку перед відкриттям пекарні Ганна клала на старий дерев’яний ящик за рогом пакет загорнутий у рушник — теплий хліб, пиріжок з маком, іноді грушу чи гарячий узвар у паперовій чашці. Ніхто не просив її. Просто якось вона побачила, як худий чоловік з сивиною в бороді тихо сів біля того ящика та їв крихти, що впали з підвіконня. Не жебракував, в очі не заглядав — просто був. З того часу — щодня — Ганна приносила йому сніданок.
Він завжди чекав, сидячи з книжкою чи дивлячись у небо. Іноди кивав на знак подяки, але слова мовчав. Ім’я його вона не знала, він її — теж. Були вони просто… добром один для одного.
Минули роки. Пекарня розрослась, у Ганни з’явилися помічники, постійні покупці й, нарешті, наречений — Роман, добрий хлопець із сусідньої ковальні. Весілля влаштували скромно, на полонині за селом, серед лугових трав і рідних людей.
Того дня Ганна, сяюча у легкій сукні, йшла під руку з батьком до намету, коли раптом… серед гостей пройнявся шепіт.
— Це… наші? — здивувався хтось.
Дванадцять чоловіків у формі Військово-Морських Сил — стрункі, підтягнуті, з медалями на грудях — йшли лавою по траві. У кожного в руці був акуратний пакетик, перев’язаний стрічкою. Попереду — той самий тихий чоловік. Лише тепер у ньому був офіцерський кітель, з випрямленою спиною та чисто виголеним обличчям. Погляд лишався тихим, але тепер уповноваженим.
Підійшов він до Ганни, стримано приступив:
— Вибачте, що без запрошення. Я — Леонід Бойко. Колишній сержант морської піхоти. Коли я опинився на вулиці після поранення та втрати родини, ви були першою, хто не дивився на мене з жалем. Годували мене, як мати сина. Не вимагаючи нічого. Я вже збирався згинути, а ви… дали мені силу жити. Завдяки вам я повернувся до людей, пройшов лікування та віднайшов віру. Ці хлопці — мої побратими. Сьогодні вони — ваша почесна варта. А подарунок від нас — стипендія в гривнях на кожну дитину, яку народить ваша родина. Щоб добро, що ви зробили, повернулося стократно.
Ганна плакала. Голосно, щиро, від усієї душі. Як і половина гостей.
Роман, не знаючи, що казати, лише міцно обійняв її. А сержант Леонід… уперше за шість років усміхнувся.
Свято продовжилось, але вже не так, як думалось. Це було щось більше, ніж весілля — це було свято людяності.
Сержант Леонід із побратимами лишився. Не гуляли, не шуміли, стояли осторонь, споглядаючи, як Ганна із Романом танцюють. Хтось із гостів подав одному чарку з медом, хтось — стілець. І раптом, немов за невидимим знаком, вони почали розповідати про Леоніда…
— Він нас усіх під Краматорськом витягнув, — сказав один. — Трьох під обстрілом виніс.
— Коли родину його в катастрофі втрачено, він із усіма перестав говорити. Ми думали — кінець. А потім він зник…
— А коли повернувся, був іншим. Але казав лише про одну дівчину.
«Ганка-пекарка». Говорив: «Вона не лише життя врятувала — вона сенс його повернула».
Роман дивився на дружину новими очима. Знав, що добра, але й гадки не мав, що такі малі вчинки можуть стати чиїмсь порятунком.
Пізніше, коли свято вже кінчалося, Леонід підійшов до Ганни знову.
— Завтра їду. Волонтерська справа — допомагати бранцям та тим, хто втратив дах. Але ви в моєму серці навіки. — Достав із кешені невеличкий футляр. — Ця відзнака «За врятоване життя». Я її носити не можу — ви її більше заслужили.
Ганна не взяла. Похитала головою та обійняла його, як рідного.
— Ти вже врятувався, Леоніде. Х
Роки плинули, а син Ганни Матвій, вже сам батько, одного вечора шепотів у вишневому саду своїй маленькій донечці: «Бачиш зірочку, серденько? Десь там, у теплій булочці, чекає на тебе чиєсь велике, маленьке диво просто жити».
Він гладив її по головці, а за вікном пекарні «В Ганни», де вивіска «Ти потрібен. Простості живи. І знай: тебе чека. вже ввібрала сонячні промені багатьох літ, тихо миготіло світло давньої, але вічно живої надії.
