Мене звати Артем. Мені шістдесят пять. Я одружений, але на схилі літ закохався в іншу жінку. Моїй дружині, Ганнусі, шістдесят два. У нас є дорослий син, він давно одружений, має власних дітей.
Коли син виріс і розїхався, ми з Ганнусею стали чужі одне одному. На пенсії я почав мріяти переїхати до села хотів миру, тихого щастя в простих речах. Ганнуся не дуже того хотіла, але я переконав її. Зібрали всі наші заощадження, купили невеличку хатину на Поділлі. Влітку перебралися туди. Я ніби знову ожив свіже повітря, запах луків, город А дружина сумувала за містом. Вона годинами лежала на дивані, читала книжки, дивилася серіали. Я кликав її допомогти на городі відмовлялася, казала, що зле почувається. Усе господарство ліг на мої плечі.
З приходом осені ми повернулися до міста. Ганнуся світилася від радості, а я як риба на сухому. Не витримав і через тиждень зібрав речі, поїхав назад у село. Там мені було затишно, легко дихалося. Дружина залишилася у своїй квартирі в центрі Вінниці. Відтоді ми бачилися вкрай рідко.
В селі я зустрів Оксану. Їй шістдесят. Спершу вона трималася на відстані, сторожко поглядала, але згодом у нас виникло справжнє щире почуття. Зараз між нами тепло і ніжність, без зайвих слів. Я думаю про розлучення, ночами не знаходжу собі місця, боюся, що скаже наш син. Поки що лукавлю: кажу дружині, що працюю біля хати, щось лагоджу, засіваю. Насправді ж більшу частину часу я проводжу з Оксаною.
Ганнуся про це ще нічого не знає. Я не можу зважитися їй зізнатися, не знаю, як заговорити про розлучення. Сиджу у темряві веранди, слухаю, як вітер рве листя з тополі. Душу розриває тривога й провина, а серце вже не моє Що робити далі не маю відповіді.
