Покаяння прийшло
Оксана була творчою людиною, з вигадкою та фантазією. Що б не робила — усе виходило цікаво та гарно. Й до того ж добра душа, тиха, скромна, але найголовніше — незамінна. Працювала в сільській школі, вчила дітей у молодших класах.
Діти, батьки, навіть колеги-вчителі любили її. Якщо хтось із педагогів захворіє — завжди підмінить, хоч у другу зміну, але вийде.
— Оксано Василівно, у мене задача не виходить, — говорив її учень Андрійко.
— А ти хоч трохи подумав над нею? — питала вона, знаючи, що хлопцеві лінь міркувати, лише б десь списати. А якщо однокласники не дають — біжить до неї.
Терпляче пояснювала, доки він не зрозуміє. А коли доходило — раділа.
— Ой, та це ж легко!
Оксана виховувалася в дитбудинку, потім вступила до педучилища. Ще немовлям її підкинули на поріг притулку, ім’я дала медсестра — сподобалося їй воно, а по батькові придумали перше, що спало на думку. Як і всі в дитбудинку, вона навчилася терпіти та мовчки зносити образи. А кому жалітися?
Не знала Оксана батьківської ласки, але мріяла про свою родину, про дітей. Вірила, що віддасть їм усю нероздану любов. Уявляла, як зустріне чоловіка, і житимуть вони одне для одного.
Та доля розпорядилася інакше — вийшла заміж за Василя, місцевого водія вантажівки. Він помітив молоду вчительку, а їй так хотілося влаштувати своє гніздечко, хоч трохи відчути жіночого щастя. Придивлявся, а якось зупинив її.
— Оксано, давно за тобою спостерігаю — дівка ти справна. Виходь за мене. Не вмію я залицятися, квіти дарувати, я чоловік прямий. Правда, старший за тебе, та й годі. Зате хата в мене велика. Батьків поховав рано, от і живу сам. Хочу господиню в дім привести, — серйозно промовив Василь.
Звичайно, Оксана, як і кожна жінка, мріяла про романтику. Уявляла, як коханий стане на коліно, подарує перстень, зробить пропозицію. А тут усе просто — виходь та приходь.
— Що ж, Василю, приймаю твою пропозицію, — відповіла вона. Незабаром відбулося скромне весілля, і вона оселилася в його хаті.
Перед весіллям деякі відмовляли її.
— Оксано, подумай добре, Василь — не твій чоловік. У тебе тонка душа, ти творча людина, а він — звичайний селянин. Ви різні.
Скільки село пам’ятало, Василь завжди був нелюдимим. Хоча працював старанно, і начальство його хвалило. Але жив собі в особистому світі, зовсім не товариський. Оксана йому сподобалася, бо була гарною дівчиною — стрункою, з довгою косою. Вміла укласти її на голові, як у старовину, і це йому подобалось. Очі зеленкуваті, тиха та мовчазна. Саме таку дружину він і хотів.
Оксана з перших днів показала себе як відмінна господиня. Встигала все: і прибрати, і смачно зварити, і в дворі порядок підтримувала. Чоловік помічав, що дружина трохи дивакувата: іноді вголос читає вірші, співає, прибираючи, і все їй у радість. Але він не розумів цих тонкощів — не його вдача. Ввечері дивилася серіали і водночас в’язала — то шкарпетки, то рукавички, а потім дарувала сусідам.
Замислилася Оксана:
— Чомусь у нас із Василем немає дітей. Живемо вже так довго… пора б. Діти ж — це нащадки, має бути як у людей.
Василь теж думав про спадкоємців. Бачив, що дружина з кожним днем сумнішає, усмішка рідшає.
— Оксана, мабуть, сумує, що не може завагітніти. Ікони в хаті повішала, чую, як молиться, Бога просить, — думав він, коли чув її шепіт.
Сам Василь у Бога не вірив, але й дружині не заважав.
— Нехай вішає ікони, нехай молиться. Мені що? Вірить — її справа. Нічого поганого, у всіх вдома ікони. Багато жінок і до церкви ходять.
Як дружина, Оксана його цілком влаштовувала. Тиха, покірна, ні в чому не перечить, селяни поважають за те, що вчить їхніх дітей і добре до них ставиться. Правда, якось прийшов додому — а в дворі коза, потім і кури завела без його згоди.
— Та й бог з нею, — вирішив Василь. — Все ж для господарства. У всіх у дворі живе худоба.
Але коли в черговий раз прийшов і побачив у дворі маленького цуценя, не втримався:
— Оксанко, це ще що за собака? Нам тільки цуценят не вистачало! Потім ще й приплодять, а собаки — плодючі.
— Василю, та ж він маленький! Підійшов до воріт, бідолаха. Нехай живе. Хіба ми з тобою збідніємо від зайвої миски юшки? Подивись, у всіх є такі вартові — нехай і в нас гавкає, якщо хтось чужій прийде.
Умовила чоловіка. Погодився. Нехай живе — собачка чорненька, навіть пухнастенька.
— Давай назвемо її Цвях, виросте — розумною буде, вже зараз кмітлива.
Василь навіть будку змайстрував для Цвяха, і з часом прив’язався до нього — годував, гладив, розплутував ланцю
