Приморське містечко
Вечір опадав на невеличке приморське містечко. Осінь тут ще не давалася взнаки, лише відпочивальників поменшало. Володимир належав до тих, хто не терпів пляжної метушні та спеку. Тому для поїздки до моря обрав саме жовтень. Ще тепло, можна купатися, а ночі вже прохолодні та свіжі. Була в нього й інша причина сюди приїхати.
Він йшов повільно, уважно читаючи назви вулиць на будинках. Думав, що приїде — і все відразу згадає, але нічого не пізнавав. Біля потрібного дому зупинився, вийняв із кишені папірець і перевірив адресу. Все вірно. Адреса та сама, але замість старого однорівневого будиночка тепер стояв двоповерховий особняк із гострою дахівкою. Крізь чавунну огорожу добре було видно доглянутий садок, де на деревах аж гнулися гілки від лаймів, хурми та яблук.
Володимир скинув з плеча спортивну сумку, поставив її біля ніг, вийняв із штанів хустинку й витер спітніле чоло. У глибині саду жінка знімала білизну з мотузок. Він бачив її зі спини. «Невже її мати ще жива?» — промовив він у думках. Жінка між тим підняла з землі миску з білизною й збиралася йти. Володимир набрав повні легені повітря й голосно покликав:
— Господине! Кімнату здаєте?
Жінка обернулася, подивилася на нього й підійшла до калітки. Побачивши її ближче, він зрозумів, що помилився. Вона була його ровесницею.
— Ви хочете кімнату зняти? — запитала вона, примруживши очі й вдивляючись у його обличчя.
— Так. Мої знайомі відпочивали в вас цього літа, порадили звернутися до вас, — збрехав він.
— Чому так пізно? Сезон уже майже скінчився.
— Мені якраз добре. Не люблю спеку. — Володимир посміхнувся. — Тож кімнату здасте?
— Так усі ж вільні, — відповіла жінка, поставила миску на землю й відчинила калітку. — Заходьте та йдіть просто до хати, двері відчинені.
Володимир підняв сумку й пройшов повз неї.
— Заходьте, — знову запросила вона, коли він вагався перед дверима.
Він увійшов у просторий передпокій, який водночас був і вітальнею. Чисто, світло, обстановка пристойна й затишна, зовсім не схожа на ту, яку він пам’ятав.
— Ваша кімнатка нагорі, ходіть, покажу, — промовила господарка.
Сходи ледь чутно скрипіли під його вагою. Раніше тут не було другого поверху. Невже він потрапив не туди?
— Двері праворуч. — Жінка показала рукою. — Надовго приїхали? Хоча, яка різниця. Ванна — за сусідніми дверима. Вона одна на три кімнати. Але зараз ви тут самі, тож користуйтеся на здоров’я.
Володимир увійшов у невелику затишну кімнатку. За вікном виблискувало море, над яким палало малинове заходове небо.
— Немов у казці, — вирвалося в Володимира.
— Ваші знайомі попередили вас про оплату? Зараз уже не сезон, знижу ціну. За стол — окремо.
— Мені все підходить. — Він озирнувся на жінку й усміхнувся. — А як до вас звертатися?
— Звіть мене Оленою. А вас як звуть?
— В… Володимир, — трохи завагавшись, відповів він.
«Олена. Невже це та сама Олена? Як же вона змінилася. А чого я чекав? Що через сорок років вона залишиться тією ж молодою дівчиною? Час змінив усе. Схоже, вона мене не впізнала», — думав він, дивлячись на неї.
— А ви раніше не приїжджали до нас? — раптом запитала Олена, ніби почула його думки. — Ви так пильно мене оглядаєте…
— Не думаю. У цьому будинку я точно не був. — Він знову окинув кімнату поглядом.
— Вечерятимете? — спитала Олена.
— Якщо вам не важко, — Володимир намагався в її рисах впізнати колишню дівчину.
— Зовсім ні. За двадцять хвилин спускайтеся вниз. — І вона вийшла.
Володимир важко сів на ліжко. Воно виявилося в міру м’яким і не заскрипіло. Тоді, сорок років тому, він жив унизу, у маленькій тісній кімнатці. Другого поверху ще не існувало.
«Не впізнала. Та й не дивно — минуло сорок років. Вона, мабуть, і думати про мене забула. Поповнішала, постаріла. Зустрів би на вулиці — ніколи б не впізнав. Ох, Олено, скільки води втекло…»
***
Втрьох із друзями вони приїхали до невеличкого містечка на березі Чорного моря. З ними мала їхати й його Наталка. Але перед самою поїздкою вони посварились. Він випадково побачив її з іншим, дорослим чоловіком, влаштував сцену ревнощів, і Наталка сказала, що нікуди з ним не поїде. Володимир сильно переживав, хотів відмовитися від поїздки. Який відпочинок, коли кохана зрадила й світ зруйнувався?
Та друг умовив його поїхати з міста, щоб заспокоїтися й загоїти душевну рану. Жили вони всі разом, в одній кімнаті — з другом і його дівчиною Марією. У сезон вільного житла мало. Володимиру було незручно. Він гуляв допізна по набережній, щоб друзі могли побути наодинці. Та й удень на пляжі йшовІ коли поїзд зник у далечині, а осінній дощ застукав його на порозі власної квартири, Володимир зрозумів, що справжній дім залишився там, де його серце нарешті знайшло спокій.
