Валізу привезли
— Ти з глузду з’їхала! Куди мені твої валізи дівати?! — гула в трубку Ольга Іванівна, розмахувавчи вільною рукою. — У мене однушка, чуєш? Однушка! А вас там скільки — четверо?!
— Мамо, ну не кричи так! — долинув із трубки голос дочки. — Нас всього троє, Денис залишився у Харкові, у нього сесія. А ми з Вітей та Софійкою лише на тиждень, поки не знайдемо оренду.
— Тиждень?! — Ольга Іванівна ледь не випустила слухавку. — Наталю, серденько, ти уявляєш мої квадратні метри? Тут кіт Барсик місця не знайде! А у вас дитина — їй де спати? На моєму дивані?
— Мам, ми на підлогу щось постелимо, не переймайся. Головне — дах над головою. А Софійка маленька, їй багато простору не треба.
Ольга Іванівна окинула оком свою малогабаритку. Диван-кровать, на якому вона спала, стареньке крісло від покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, що працював через раз. На підвіконні стояли горщики з пеларгонією — єдина радість у цьому тісному просторі.
— Наталко, ну може, у готель? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…
— Мам, ну що ти! Який готель, коли гроші ледь на квитки вистачило! Слухай, ми вже в потязі, завтра вранці будемо. Ти лише трохи місця звільни, гаразд?
Гудки. Донька поклала трубку.
Ольга Іванівна впала у крісло, не відриваючи очей від телефону. Наталя з сім’єю їде з Харкова до Києва, вирішили кардинально змінити життя. Зять Віталій обіцяв знайти гарну роботу у столиці, а поки житимуть у неї. В її крихітній однушці на околиці, де вона ледь сама поміщається.
Барсик, рудий кіт з білою підпалиною, потерся об її ноги, муркочучи.
— Ну що, Барсику, — погладила його Ольга Іванівна, — готуйся до мешканців. Тепер нас тут буде, як оселедців у бочці.
Вона підвелася, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях товпилися речі, зібрані за довгі роки. Фотографії у рамках, книги, які перечитувала по кілька разів, вазочки та статуетки — подарунки від доньки.
— Треба розчищати, — зітхнула вона.
Сусідка по сходовому майданчику, Ганна Семенівна, якраз виходила зі своєї квартири з відроЗалишившись нарешті сама у своїй рідній, хоч і крихітній квартирці, Ольга Іванівна відчула, як важкість останніх тижнів поступово зливається з тишею вечора, а Барсик, муркотіючи біля її ніг, нагадав, що справжній дім — це не просто стіни, а простір, де залишається місце для власної душі.
