“Приїхала? Хто тебе запрошував, чесно кажучи? Краще б грошей допомогла,” холодно відрубала тітка.
“Ти вже тут? Хто взагалі тебе кликав?” буркнула тітка Марія, наче їй на зло.
Олеся наморщила лоб від настирливого дзвоника, що розбудив її серед ночі. Вона здивовано глянула на екран двоюрідна сестра, з якою не спілкувалася більше двох років, дзвонила.
“Ти спиш? Яка ти щаслива, а я тут все реву…”
“Так, як бачиш, сплю. Пів на третю ж,” Олеся кинула погляд на годинник.
“Якщо спиш так спокійно, значить, ще нічого не знаєш?” загадковим тоном продовжила сестра.
“Янко, може, до справи? Мені рано вставати,” зітхнула Олеся.
“Виспишся потім. У нас в родині біда!” оголосила сестра, наче Олеся була винна.
“Яка біда?” серце Олесі стиснулось раптом щось із матірю?
“Дядько Тарас сьогодні вранці помер,” заридала Янка. “Раптом. Тітка Марія в шоці. Грошей нема. Треба збирати на допомогу. Завтра ми з братом їдемо в село. Ти з нами?”
“Не можу. Приїду лише на поминки.”
“То перекажи мені гроші, ми завтра віддамо тітці,” наполягала Янка. “Сім тисяч гривень.”
Олеся миттєво переказала кошти через телефон і знову лігла спати. Вона не дуже засмутилася новиною батькові родичі давно відріклися від неї та її матері після його смерті. Але вважала недоречним не допомогти.
Після переказу ніхто їй не подзвонив. Янка одразу забула про неї. Олеся кілька разів намагалася дістатися до сестри, щоб дізнатися дату поминок, та та не відповідала. З трудом через знайомих вона дізналася про них і приїхала попрощатися з дядьком.
Тітка Марія зустріла її з незадоволеним виглядом, наче Олеся більш заважала, ніж смерть чоловіка.
“Приїхала… Хто тебе кликав? Краще б грошей дала,” зневажливо кинула вона.
“Я вам сім тисяч переказала,” відповіла Олеся.
“Якось не помітила,” тітка недовірливо скривилася.
“Я віддала гроші Янці…”
“Ой, годі вигадувати,” вона схрестила руки. “Вона з Артемом принесли лише тисячу. Пятсот кожен. Про тебе й мови не було.”
“Я нічого не розумію,” Олеся озирнулась, шукаючи Янку.
Та як на зло зникла. Олеся знайшла її надворі біля воріт.
“Янко, ти ж передала тітці мої гроші? Де вони?” вимагала пояснень Олеся.
“Ну так, передала,” неохоче буркнула та.
“Вона каже, що гроші лише від тебе й Артема…”
“Бреше,” байдуже відповіла Янка.
“Ти дала тисячу?”
“Так.”
“А це було на двох, не на трьох!”
“Ну а хто за бензин платив би?” Янка підняла очі й скривилася.
“Сім тисяч за двісті кілометрів? І взагалі, чому я маю платити за вашу дорогу?”
“Тобі повернути хочеш, так?” знущально засміялася вона.
“Так!”
“Не зараз, потім перекажу,” Янка гордо вивернулась і пішла.
Олеся після всього більше не хотіла залишатися в цьому домі. Розчарована, вона викликала таксі й поїхала.
Тиждень потому мати подзвонила в сльозах.
“Доню, правда, що ти дала гроші на похорон Тараса, а потім забрала?” ледь не плачучи запитала вона.
“Я дала, але не забирала.”
“Тітка Марія по всьому селу розповідає, що ти забрала. Обидилась, що тебе не прийняли з розпростертими обіймами,” сумно сказала мати. “Мені соромно по селу ходити усі з подивом дивляться.”
“Мамо, все було не так!” Олесю обурили плітки. Вона розповіла матері правду.
“Янка так і не повернула мені грошей.”
“Вона забрала їх у тітки, а розповіла, ніби це ти вимагала! От нахаба! Нехай їм той гріш у горлі застрягне!” вибухнула мати.
Олеся спершу хотіла подзвонити Янці, та вирішила зберегти нерви й просто мовчати.
Але через кілька місяців сестра знову дала про себе знати.
“Вирішили поставити памятник дядькові Тарасу. Твоя частка тисяча.” бізнесовим тоном оголосила Янка.
“Ні, більше не дам ні копійки!”
“Оце ставлення до родини,” з обіжкою скрикнула Янка. “Я в шоці.”
“Я теж не очікувала, що мене обдурять, а потім ще й обмовлятимуть.”
“Ти про що?”
“Ти забрала тіткині гроші, не віддала, а потім звела все на мене… І ти думаєш, що я ще маю з тобою справу? Коли ви після смерті тата відреклися від мене та мами то й допомагати вам не зобовязана!” сказала Олеся й заблокувала номер.
