Причеп: все секрети вибору та правильного використання для українських доріг

Деньник.
ПРИЧЕП.
Як же я втомився від постійних тусовок, від безглуздих короткочасних стосунків, від безкінечних побачень.
І от коли я зустрів Марисю просту, життєрадісну й розумну, одразу зрозумів: це воно.
Ми з нею прогулялися по Андріївському узвозу, зайшли в кавярню у центрі Києва, послухали вуличних музикантів на Подолі, поговорили про мої справи в айті, про її любов до сучасної української поезії.
Коли дізналися, що обидва любимо олівє саме з яблуком засміялися, бо це була справжня знахідка.
Тоді й вирішили рухатися далі.
Запросила мене Марисю до себе додому на вечерю.
Я вбрався у свою кращу білу вишиту сорочку, поголився, вивчив напамять кілька рядків з віршів Жадана її улюбленого.
Купив у Лавці троянди й пляшку грузинського вина, бо знала українське вино у нас ще те, а Марисі хотілося чогось особливого.
Ішов до неї на крилах, впевнений у собі, ніби київський кіт, що вже пятнадцятий раз вимагає їсти.
Все шло як по маслу.
Але тільки розчинилися двері, як я почув замість її дзвінкого голосу:
Доброго вечора, я Степан.
Мама в душі, заходьте, прошипів басом десь із глибини квартири.
Я спочатку і не рухався з місця.
Переді мною стояв кремезний хлопчина з квадратним підлітковим обличчям.
Руку простягнув таку, що могла б мою голову накрити.
Думав може не туди зайшов.
Але коли Степан чхнув дуже незвично, стискаючи ніс пальцями й не відкриваючи рота, прямо як це робить Марисю, я зрозумів: все правильно, це її квартира.
Квіти в руках моторошно зівяли, настрій потягло на спад.
Зайшов у передпокій, озирнувся бачу кросівки Степана…
Я б міг у ті кросівки влізти разом зі своїм взуттям ще й місце залишилося б.
Марисю, яка зявилася з душу у вечірній сукні з виразним макіяжем, сину ледь до пояса.
Подумав: жаль, що жінки не вміють так розтирати золото, як ростуть діти.
Ото б подарував обручку а за десять років маєш цілий перстень!
Дуже вигідна інвестиція.
На кухні вже був сервірований стіл, а Степан міняв фіранки без стільця, просто рукою з підлоги.
Пять хвилин, і виходжу!
долинуло з душу.
Пять разів по пять хвилин і нарешті вона зявилася.
Побачила мій кислий вираз і, здається, все зрозуміла.
Вечір втратив шарм.
Ми їли мовчки.
Вино налили самі собі.
Чому ти не сказала, що у тебе є дитина?
ледь вимовив я, зніяковіло дивлячись у тарілку.
Злякався причепа?
гірко посміхнулася Марисю.
Це не причеп, це цілий товарний потяг!
Ну, великий…
Такий у тата пішов.
Той із якогось закарпатського села, ще вищий, ніж Степан.
Руками ведмедя душив.
А де він?
ковтнув я чергову порцію вина.
На гастролях.
З тим самим ведмедем.
Тато залишив нас заради великої сцени.
Лишається зрідка листи писати.
Там такий почерк, що іноді здається це сам ведмідь пише.
Скільки йому?
ківаю на хлопця.
Чотирнадцять, нещодавно паспорт отримав.
Силою?
Дуже смішно.
Далі їли в тиші.
Ще мяса можна?
питаю, тягнучи тарілку.
Сподобалось?
Якщо чесно, смачнішого не їв ніколи.
Що це?
Лосятина.
Степан сам готував.
Ого, в нього талант!
Від батька передалося разом із старовинною кулінарною книгою, набором ножів, спінінгами та ще якимись дурницями.
І ще й човна залишив.
Човна?
аж слина потекла.
Ага, в підвалі зберігаємо.
Степан рибалка затятий.
Раптом у Марисі задзвонив телефон.
Вибачилась і вийшла.
Я зостався, почав доїдати мясо, допивав вино.
Марисі все не було.
“Час би вже й додому”, подумалось мені.
Слухай, Коля, тут таке діло…
повернулася Марисю вся знервована.
На роботі аварія, треба терміново.
Можеш лишитися з Степаном на пару годин?
Я?
Чому?
Він ще неповнолітній, сам не може лишатися, ти ж розумієш.
Я тобі й за вечір, і за няньку плачу, а потім більше не подзвоню.
І що я маю з ним робити?
Ну, ви ж хлопці, знайдете спільну мову.
Я побігла!
Марисю одежею на ходу накинула пальто й помчала.
Я деякий час сидів у кухні, допивав вино.
Заряд телефону майже закінчився.
Вирішив піти до Степана з кімнати чутно було знайомі мені звуки.
Постукав
Відчинено.
Зайшов.
На стіні висіла велика деревяна мішень з воткнутими ножами й стрілами.
Жодної дірки в стінах все точно в ціль.
На столі програвач вінілу, а з динаміків тихо шелестіла моя улюблена українська група АНТИТІЛА.
Степан сидів у кутку, лагодив рибацьке спорядження.
Недурно тебе мама забезпечила, засвистів я заздрісно.
Про таку кімнату я й сам мріяв.
Влітку сам працюю, кинув спокійно, і мені стало соромно.
А я думав Марисю ледве справляється з ним фінансово.
Зарядку для телефона б знайшов?
Там, біля залізниці, махнув він рукою на залізничний макет, що займав півкімнати.
Ти сам це зібрав?
Ага.
Детальки докуповую, планую другий рівень та мости додати.
Тільки рельси не зібрав.
А можна кружляти потягом?
Легко, зараз.
Степан відклав снасті і одним кроком помчав до макету.
***
За годину повернулась Марисю.
Вже була певна, що я пішов.
Зайшла до кімнати сина і побачила ми зі Степаном вдвох схилилися над станцією й будували мосту.
Їй було тяжко визначити, хто з нас старший.
Коля, тобі час додому, гукнула тихенько.
Ну, ма…
Ой!
підскочив я.
Котра година?
Пів на одинадцяту, позіхнула вона.
Завтра мені знов на роботу.
Маю відпочити.
Проводжаючи мене до дверей, простягнула гроші.
Від жінки грошей не візьму, знехотя кинув я.
Добре.
Дякую, що приглянув за моїм причепом, посміхнулася Марисю.
Я лише посміхнувся і пішов.
***
Привіт.
Я б зайшов ще, подзвонив я за кілька днів.
Та знаєш, у мене на роботі завал.
Не до побачень, робота зїдає весь час.
Я до Степана.
Може, треба приглянути?
До сина?
здивувалася вона.
Ага.
Я ж йому написав, він не проти.
Нову гру купив для його Xboxу, тихенько посидимо, а ти розслабишся.
Ну, гаразд, приходь.
Увечері я зявився зовсім іншим: ні сорочки, ні парфуму, просто чорна футболка із “Океан Ельзи”, рюкзак з чипсами і лимонадом, на обличчі дурнувата посмішка.
Головне тихо в мене зараз дзвінок по роботі на годину, зустріла мене Марисю в халаті, з маскою на обличчі, звідки тягнуло цибулею.
Я кивнув і пішов до кімнати сина.
Того ж вечора Марисю ледве змогла розірвати нас зі Степаном, які завзято сперечалися про творчість Балаяна і Сергія Лозниці.
Ми вже планували кіносеанс на шість годин.
Але Марисю всіх розвела по кутках.
В суботу не забудь прикормку купити!
гукнув Степан.
Що ще за прикормка?
зиркнула суворо Марисю.
Ми ж на щуку збираємось.
Я Степану обіцяв, що покажу секретний магазин.
Я давно вже на рибалці не був, так класно.
Ну ви й друзі вже, прямо.
А зі мною часу немає?
Можеш з нами, бутербродів наріжеш.
Он як!
Ну гаразд, йдіть на свою риболовлю, сміється, випроводжаючи мене.
Все одно роботи повно, а так хоч син зайнятий.
***
Минув місяць.
Марисю в роботі по вуха, навіть згадати про романтику сил не було.
А Степан з Кольою тим часом і залізницю добудували, і раків спіймали, і квас поставили по бабусиному рецепту, і навіть десь навчились орієнтуватися в лісі.
Коля ж навчав хлопця основам флірту, допоміг запросити однокласницю на каву.
Все було спокійно, доки якось увечері не загрюкали у двері так, що з натяжної стелі ледь світильники не попадали.
Марисю відчинила і відразу впізнала запах ведмежатини.
На порозі стояв її колишній чоловік, батько Степана.
Все зрозумів!
стає на коліно (і навіть так він був її вищий), Я треба спокою, родини.
З Потапом (ведмідь, хто ще) хочемо вас забрати в село, гроші є.
Ти з роботи підеш, син з нами на рибу та полювання…
Ха!
Через десять років дійшло.
І що, ведмідь теж до родини повертається?
Та, навіть він уклав контракт з кіностудією за моєю спиною, насуплено пробурчав колишній.
Так ось у чому справа, , зігнула руки на грудях Марисю.
Тебе просто кинули.
Не важливо!
Я…
Тут у коридорі зявився я, в Марисиній футболці.
Марисю, я твою футболку взяв, бо свою забруднив, поки зі Степаном макет…
Господи, хоч одну розмову у цій хаті можна завершити?
втомлено повернулася до всіх.
Це хто?
грізно націлив кулак колишній.
Це…
це…
розгубилася Марисю.
Раптом зі своєї кімнати вискочив Степан, миттєво заломив батьку руку й притискає до стіни.
Це причеп!
прошипів хлопець.
Сину, це ж я, твій тато!
Який причеп?
Найзвичайніший!
Той, що допомагає мені з мамою витягувати все, що ти нам залишив!
Але ж я вам нічого не залишав, пробурмотів той.
Нарешті вперше зрозумів сказане.
Я з Марисею тулюся в кутку, дивлюся на тих двох.
Гаразд, хватить, скиглив батько, і Степан відпустив його.
Клас, бачиш, усього навчився, на кабана з таким можна йти, розтирав руку.
Я би хотів хоча б завтра взяти Степана на полювання, поговоримо, поживемо, може, ще все повернеться.
Я ж батько!
Марисю розгублено глянула то на мене, то на колишнього.
Я зрозумів, пробубнів я і вже збирався йти.
Вибач…
***
На ранок батько з сином поїхали ще вдосвіта.
Вечором Степан повернувся сам.
Де тато?
перепитала Марисю.
Уїхав, знявши взуття, відповів той.
Просто отак…
Уїхав?
Не зовсім, посміхнувся Степан.
З кабаном поїхав, у причепі повіз дресирувати.
Мене підкинув до міста й гайда.
Господи, яка ж я дурна…
вдарила себе по чолу Марисю.
Треба Коля подзвонити…
Не треба.
Я щойно прощався.
Він мене додому підвіз.
Завтра обіцяв прийти.
Але ж у тебе телефон тут!
Як він знав, де забрати?
Сказав, що прослідкував.
Хотів переконатися, що у мене й у тебе все гаразд.
Це ж так і сказав?
Так.
І ще додав, що причепився до нас і навряд чи вже коли-небудь відчепиться.