ПРИВІД ДЛЯ ЛЮБОВИ
— Чого ти така різка? — здивувався Ярослав, побачивши Софію за складанням валізи. — Що сталося?
Софія повільно провела пальцями по папках книжок на полиці — тих, що він зі смішком називав «жіночими мріями».
— Пам’ятаєш, ти обіцяв навчити мене розбиратися у винах?
— Ну і що?
— Абсолютно нічого, — коротко відповіла вона і кинула на стіл ключі від квартири. — Як і завжди.
— Та я ж не зікривдження! — спалахував він. — Просто в мене свої справи.
— А в мене, Ярославе, своє життя. І я втомилася чекати, коли ти в ньому братимеш участь.
Софія завжди мріяла про любов, як у романах. Щоб зустріла — і однієї миті: оце Він! Буря емоцій, дихання в унісон, ніжність, турбота та та сама пресловута «хімія». А якщо й проблеми, то лише ззовні, а не між ними.
— Доню, любов з першого погляду буває лише в казках, — м’яко казала мама. — А в житті для кохання потрібен привід. І не один.
Софія тоді хвилювалася: «Привід? Мамо, це розрахунок, а не почуття!»
— Просто так люблять лише кошенят і немовлят. Але навіть кошеня хочеться привчити до лотка, якщо воне писє в капці. А чоловік? Ти ж захочеш поряд того, хто про тебе дбатиме, хто стане твоєю опорою. Красі очі — добре, але лише для початку. А далі?
Мати мала рацію. Але Софія цього ще не розуміла.
Вона шукала свого ідеального, не помічаючи тих, хто був поруч. Поки одного разу в улюбленій кав’ярні не з’явився новий бармен. Високий, з каріми очима, з бархатним голосом. І коли він у перший же вечір налив їй келик вина й почав розповідати про нотки вишні та ванілі, серце Софії затріпотіло.
Вона закохалася. Серйозно. Назавжди. Так їй здавалося.
— Він особливий, — запевняла вона подругу. — Талановитий, пристрасний, не такий, як усі.
— Він бармен, Софіє. Звичайний. І надто впевнений у собі.
Але Софія нікого не слухала. Навіть коли він повелся грубо на зустрічі з батьками. Навіть коли на першу зарплатню після довгої безробітності купив собі гітару замість того, щоб сплатити комуналку. Навіть коли вона працювала на двох роботах, щоб утримувати їхнє життя, а він цілими днями грав у онлайн-ігри.
Вона терпіла. Вірила. Бо в ньому було те саме захопливе почуття — пристрасть, тяжіння, обіцянка казки.
Але казка швидко скінчилася. Ярослав виявився не тим, хто готовий вкладатися у стосунки. Він хотів, щоб його любили просто так. Годували, підтримували, надихали. А сам — жив для себе. Красиво, вільно. Без обов’язків.
Софія складала валізу мовчки. За вірном падав дощ. На душі було порожньо й гірко.
Вона згадала: цілий рік у її сумці лежав чек з їхнього першого побачення. Тоді він пообіцяв, що це лише початок. А виявилося — кінець.
— Я помилилася, — промовила вона голосно, але нікому. — Я переплутала любов із захопленням. Тепер я знаю: просто так люблять лише того, хто того варій.
Коли Софія повернулася до батьків, мати лише кивнула:
— Ну нарешті. Ласкаво просимо додому, доросла доню. Тепер ти знаєш, що любов — це не метелики в животі. Це — коли тебе бачать. Чують. Цінять. І відповідають тим самим.
Софія сіла на кухні, налила собі чаю. Вперше за довгий час — гарячого, міцного, не розбавленого вибаченнями. І вперше за довгий час їй стало спокійно.
Буває, щоб почати любити по-справжньому, спершу треба зрозуміти, кого точно кохати не варій.
