Біля криниці…
Ганна Іванівна, важко піднявши коромисло на плечі, йшла вузькою стежкою, залишаючи у ранковій тиші металевий дзвін відер. Вода в криниці — чиста, крижана, прозора — була для неї ніби святою. Хоча років уже понад сімдесят, але до цього джерела, у самий кінець вулиці, вона ходила кожен день. Вперта, міцна, вона й слухати не хотіла, коли невістка починала свої настанови.
— Мамо, ну скільки можна! У дворі ж є вода, і в хаті! Люди сміються. Вам не важко чи що? — бурчала Настя, закачуючи очі.
Але Ганна Іванівна ніби не чула. З тією водою, що з крана, вона навіть варити не хотіла: «Пахне трубами», — твердила. А от кринична — інша. Джерельна. Жива. Солодка, як сльоза спогадів.
Вона зупинилася, поставила відра на землю, випросталась і на мить заплющила очі. Вітерець колихав листя молодої липи — хтось недавно посадив її біля криниці. Колись тут ріс старий дуб, розлогий і величний, під яким Ганна в молодості зустрічалася з Петром.
Як же палали тоді її щоки, як завмирало серце, коли вона бігла до криниці! А він — високий, смаглявий, з чорними очима — стояв, спершись на сруб, і чекав її. Усі дівчата в селі заздрили. Особливо — Марія, її найближча подруга.
— Тільки спробуй підійти до нього, Маріє, — попередила Оксана, — я за нього душу віддам!
Але Марія дивилась з-під лоба й хмикала:
— Казали мені, він мій буде. Ворожка так наговорила… Жартую я, жартую! — намагалася згладити.
Оксана тоді відмахнулася. Але в серці вже засіла тривога. А на лихо — хвороба. Лихоманка, вогонь у тілі. Лежала, мов нерухома, і попросила Марію:
— Зійди до криниці. Скажи, щоб не чекав мене Петро. Скажи — хворію, зустрінемося завтра.
Марія тоді усміхнулася… так дивно. А потім зникла, лишивши за собою цокіт черевиків. Що вона наговорила Петрові — Оксана так і не дізналась. Але коли прийшла до дуба наступного дня, побачила їх удвох.
Вони стояли поруч, а вона — з льодяним подихом — розвернулася й побігла геть. Сльози душили, серце рвалося на частини.
Через тиждень Оксану засватав сусід — Іван. Тихий, скромний, завжди дивився на неї, як на диво.
— Присилай старост, Іване, — гордо кинула вона, стискаючи в грудях біль. — Поки не передумала.
Марія потім приходила. Благала в сльозах:
— Не було нічого між мною і Петром. Оксано, зупинись…
— Дісталося тобі, чого хотіла. І щасливою ти не будеш. Як і я. А тепер іди. Іди назавжди.
Весілля було, як похорон мрій. Батьки хвилювались, а Іван… Іван зробив усе, щоб вона не пошкодувала.
Він і готував, і пОксана повільно провела рукою по холодному граніту, шепнучи: “Прости мене, Іване, що прозріла так пізно”, — і вперше за багато років відчула спокій.
