— Сонько, я не дозволяю, чуєш? Тобі лише вісімнадцять. Ти не розумієш… — Оксана то й діло переходила на крик. Вони сперечалися з донькою вже кілька годин.
— Це ти не розумієш. Усі їдуть, а мені, як завжди, не можна, — уперто стояла на своєму Соня.
— Хто усі? Твоя Даринка? Їй мама й не таке дозволяє… — Оксана різко замовкла, відчуваючи, що заходить занадто далеко. — Послухай, донечко…
— А ти мене слухала, коли я сказала, що не хочу ніякого Богдана Борисовича? Ах, так, думка дитини нікого не цікавить. Ти не слухала мене й усе зробила по-своєму. Ти тоді сказала, що хочеш бути щасливою. Ну й що? Ти щаслива, мамо? Я вже не дитина, я повнолітня. І теж хочу бути щасливою. Я поїду, подобається тобі це чи ні. Грошей мені не треба, якщо ти про це. — В очах Соні блищали сльози розпачу.
— Ось саме тому я й хочу, щоб ти була щаслива, спражді. Ти можеш зробити помилку, про яку шкодуватимеш все життя. Ну подумай, Сонько. Там ти будеш повністю залежати від свого Артема. А ти впевнена в ньому? Ви знайомі всього нічого. Поряд нікого не буде…
— Не бійся, у подолі не принесу, — усміхнулася Соня.
— Ми не чуємо одне одного. — Оксана без сил опустилася на диван.
Вона втомилася виправдовуватися. Чоловік покинув її з трирічною Сонею, аліментами й зник. Коли Оксана зустріла Богдана, не очікувала, що зможе знову полюбити й повірити чоловікові. Богдан усі ці роки намагався замінити Соні тата, стати для неї другом. А Соня так й не прийняла його.
Оксана пам’ятала, як донька ворожо зустріла Богдана, коли вперше прийшов до них у гості. Потім, коли він пішов, запитала:
— Він житиме з нами?
— Так. Тобі не подобається?
— Хто мене питає? Ти ж усе одно зробиш по-своєму, — фукнула дванадцятирічна донька.
Оксана намагалася пояснити їй, що Богдан хороший, що вона скоро це зрозуміє.
— Просто ти його не знаєш. Ось побачиш, він тобі сподобається.
— Твоя донька просто ревнує, — сказала тоді подруга. — Не можна йти у неї на поводу. Не встигнеш оглянутися, як вона виросте, вийде заміж, і ти залишишся одна. Такий чоловік, як Богдан, може більше не трапитися. Не треба робити вибір між Богданом і Сонею. Усе владнається, дай тільки час.
Оксана намагалася не залишати доньку без уваги. Але виходило не дуже. Її тягнуло до Богдана, а Соня постійно перетягувала увагу на себе. Оксана розривалася на частини. Коли Соня зрозуміла, що мама більше не належить їй цілком, вона почала віддалятися. І ось результат. Вони не чують одне одного.
Тепер Соня мстила їй. Артем — приємний і вихований хлопець із доброї родини. Вона нічого не мала проти нього. Але дозволити доньці їхати з ним у Карпати…
Коли хлопець приходить знайомитися з батьками дівчини, він завжди намагається показати себе з кращого боку. А який він насправді? Ми бачимо в людини верхівку айсберга, а що в нього всередині, під шаром красивої оболонки?
Мабуть, батькам хлопця легше. В Оксани є лише донька. Вони толком і не розлучалися ні разу. А тут вона вирішила їхати в гори з хлопцем. Зрозуміло, що там буде й вино, й секс. Оксана виховувала доньку сама. Тремтіла над нею. Звісно, їй важко прийняти, що донька виросла, що в неї є хлопець, своє особисте життя.
Але не тримати ж її на прив’язі. Богдан теж вважав, що треба дати свободу. Дівчина не дурна, сама все зрозуміє. Коли Оксана сказала йому, що якби Соня була його донькою, навряд чи він відпустив би її в гори з хлопцем. Богдан спалахнув, але промовчав, не став переконувати її в іншому. Звісно, не відпустив би. Оксана була вдячна Богдану, що він промовчав, що не дав розгорітися сварці. Він відсторонився. Нехай мати й донька самі вирішують цю проблему.
Що ж, залишається змиритися й сподіватися, що все обійдеться.
Може, треба було забути про Богдана, про себе, присвятити себе доньці? Але як про себе забути, якщо Оксані було всього за тридцять і хотілося любові й щастя?
Тепер щасливою хотіла бути донька. Тепер вона не слухала маминої думки. І що робити? Легко розмірковувати й радити, коли це стосується чужих дітей, а коли власної єдиної доньки — здоров глузд замовкає перед материнською любов’ю й страхом. Кожна мати хоче уберегти доньку від помилок. А може, це й є головна помилка?
Оксана зітхнула, втомившись від роздумів, і зайшла до кімнати до доньки. Соня сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і дивилася в телефон. «Скаржиться Артемові», — здогадалася Оксана.
— Я втомилася з тобою боротися. Це природньо, що я боюся за тебе, хочу вберегти від помилок. Тобі всього вісімнадцять… Поїдь. Тільки пообіцяй, що будеш дзвонити й не виСоня обійняла маму, притиснулась до неї щільно, і в цю мить відчула, як добре мати дім, куди можна повернутися й знайти любов, навіть якщо десь далеко море гідно не виправдало очікувань.
