**Кошеня**
Оленька з мамою жили удвох. Батько у дівчинки, звісно, був, але він їм був непотрібний. Поки що вона не задавала зайвих запитань про нього. У школі дітям важливо, у кого крутіші батьки, а в садочку головне — чиї іграшки цікавіші, а не наявність чи відсутність тата.
Марія вирішила, що краще Оленьці не знати, як вона колись без пам’яті закохалася в майбутнього батька дівчинки. А коли вона сказала йому про вагітність, він здивовано повідомив, що одружений. Проблеми з дружиною в нього були, але піти він не міг — її батько був його начальником. Якщо щось піде не так, він залишиться без грошей, а Марія такому чоловікові навряд чи була потрібна. Він порадив їй позбутися дитини, поки не пізно, адже аліментів вона точно не отримає. А якщо вона спробує щось зробити… їй же буде гірше.
Вона не наполягала, зникла з його життя і виховувала Оленьку сама. Дівчинка виросла доброю і розумною, і Марії цього було достатньо.
Працювала вона вчителькою початкових класів, а п’ятирічна Оленька ходила до садочка. Вони добре жили удвох, і ніхто їм не був потрібен.
Після Нового року у школі з’явився новий фізрук — високий, стрункий, завжди усміхнений. Всі самотні вчительки, а їх було більшість, одразу почали його обговорювати і намагалися привернути увагу. Лише Марія не дивилася в його бік і не сміялася з його жартів. Можливо, тому він і звернув увагу саме на неї.
Якось, коли вона виходила зі школи, біля неї зупинився джип. З авто вийшов фізрук і відкрив їй двері.
— Сідайте, — усміхнувся він, показуючи на пасажирське місце.
— Дякую, але мені недалеко, — зніяковіло відповіла Марія.
— Все одно краще на машині, ніж пішки, навіть якщо близько, — логічно зауважив він.
Вона вагалася, але все ж сіла. Фізрук закрив двері, сів за кермо і запитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка, — зізналася Марія.
— Якого садочка? — Він здивовано подивився на неї.
— Садочка, у який ходить моя донька, — пояснила вона.
— У тебе є донька? Вже велика? — він раптом перейшов на «ти».
— Оленька. Їй п’ять років, — відповіла Марія і взялася за ручку дверей. — Може, я краще піду пішки?
— Зачекай. Поїдемо, — він повернув ключ запалювання.
Вона закрила двері. Якщо він підвезе її за донькою, то нічого страшного. Все одно між ними нічого не буде. Навіщо чоловікові жінка з дитиною, коли навколо стільки вільних?
— Якщо ви не поспішаєте… — зітхнула вона.
— Не поспішаю. На мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей, — одразу зізнався фізрук, щоб позбавити її зайвих запитань.
— Чому так? Жахливий характер? Чи може вас колись сильно образили, і тепер ви боитеся серйозних стосунків? — поцікавилася Марія.
— Ого, яка гаряча. Не чекав. А зовсім скромненька виглядає, — засміявся він. — Усе було: і кохання, і розчарування. Але до весілля ніколи не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А характер… Ну, немає ідеальних людей, поважна Маріє Володимирівно. І у тебе теж не такий простий норов.
— Ви жалкуєте, що підвезли мене? Ось, тут поверніть, — попросила вона.
Авто зупинилося біля дитячого садка.
— Я зачекаю, — сказав фізрук, коли Марія вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо дуже близько. Я не хочу, щоб донька потім зайвих запитань задавала. Ви ж розумієте, Ярославе Олеговичу? — вона суворо подивилася на нього, немов на неуважного першокласника. — Не чекайте нас.
Вона зачинила двері й пішла до садочка.
Марія пішла, а Ярослав Олегович Коваль кілька хвилин сидів у машині, задумавшись. Потім завів двигун і поїхав. Коли через десять хвилин Марія вийшла з садочка, тримаючи Оленьку за руку, вона з полегшенням і легким розчаруванням зітхнула. Усе зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну і добре. «Нам теж він не потрібен», — подумала вона.
Але наступного дня Ярослав знову чекав її біля школи.
— Знаю, подумала, що втік, дізнавшись про твою доньку. А ось і ні. Сідай. Забираємо з садочка? — просто запитав він.
Марія посміхнулася й кивнула. Коли вони підійшли до авто, Оленька серйозно подивилася на Ярослава, потім на маму.
— Це мій колега, Ярослав Олегович. Він працює у нашій школі. Ну що, сідаймо, — Марія намагалася бути байдужою, щоб сховати своє збентеження.
Оленька не підбігла до машини з радістю. Вона мовчки сіла на заднє сидіння і дивилася у вікно.
— Куди їдемо? — повернувся до неї Ярослав.
— Кудись недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати, — відповіла за доньку Марія.
— Тоді поїдемо до— Тоді поїдемо в розважальний центр, там тепло, а на вулиці ще холодно, — запропонував Ярослав, намагаючись розвеселити дівчинку, але Оленька лише мовчала, тримаючи щеня міцніше, немов боялася, що хтось відбере у неї ще одну мрію.
