Двірничка
Останнім часом у нашому київському будинку замінили двірника. Тепер він вишукано підмете, бездоганно вимикає підїзд, все за розкладом. Зокрема скарг ні на кого немає. Тільки
Колись цим підмірявським був чоловік на імя Олексій Петрович, який перетворював наш підїзд на щось, ніби девятиповерховий передклас старого майдану. Біля входу в запилений часом підїзд він розкладає килим, який виглядає смішно, як клоун у барвистих шкарпетках. Хтось постійно роздирає його, а він вилазить з новим і знову лагідно укладає бетон, що просіває, і арматуру, що визирає, ніби зуби козака, рятуючи ноги мешканців від крихких підборів.
На кожному з девяти прольотів міжповерхові вікна прикрашені вазонами, керамічними фігурками та дивними черепашками, і на цих підвіконнях ніколи не візьмеш і граму пилу.
Одного нічного сну, у квартиру на шостому поверсі завітали хлопці, які святкували життя сигаретами, горілкою й, мабуть, чимось ще міцнішим. Вазони перетворилися на попільнички, склянки розкидані, ніби різнокольорові калачі, а керамічні статуетки розтерті під ногами до мілкої крихти. Мешканці обійшли галасливу братву стороною, бо боялися їхньої дикої реакції. Проте Олексій Петрович, дивним чином, подружився з хлопцями, не лише зберігши свої вазони, а й переконав їх переїхати в якесь невідоме місце. Гучні тусовки в підїзді стихли, а між вазонами зявилася симпатична попільничка, яку Олексій Петрович щодня полірював, наче скло вікна в сонячному раю.
Найдивовижніше в ньому була не лише непересічна працездатність. Він піднімався на зміну ще перед світанком, підмірював підїзд, підпівуючи собі під ніс, і ретельно промив ліфт та поручні якимось спиртовим розчином, ще до того, як це стало обовязковою рутиною під час боротьби з вірусом.
І ще більше вражала його добросердна бесіда з мешканцями, які спочатку збільшували його робочий обсяг. Коли він щодня чистив траву та кущі від нескінченної кількості недопалків за будинком (хоча й не зрозуміло, чи це входить у его обовязки), Олексій Петрович мило розмовляв з курцями на балконах і жодного разу не кидав їх у вічі за їхню нецивілізовану звичку підкурювати під носом. Він лише говорив про життєві клопоти і спокійно затирав їхні сліди. Через якийсь час недопалки перестали вкривати задній двір килимом. Тоді наш двірник (чи, як тепер правильно, двірничиха?) розбила клумбу, і під вікнами розквітли тюльпани, чорнобривці та пишні хризантеми.
Найбільше його вразило, який вигляд мав Олексій Петрович, коли не був у своїй помаранчевій спецодязі. Ідеальний макіяж, зачіска, підбори за будьякої погоди і одяг лише в пастельних тонах. Здавалося, що після прибирання нашого підїзду він направлявся до княгині української історії лише корону не вистачало.
А ще з роботи його завжди забирала дружина Марина Володимирівна. Вона виходила з машини, дарувала чоловікові маленьку квітку й ніжно цілувала його в чоло. Завжди!
Наприкінці серпня старі бабусі на лавці нашептали: «Наша Маринка завтра останній день працює, а потім на пенсію! Що ж тепер з підїздом станеться?»
Наступного дня я купила букет польових квітів для Марини Володимирівни. Хочеться щось приємне подарувати, хоч би мізерну даруваньку. І я була здивована, коли біля її підсобки, де стояли мітли, віники та швабри, зібралися наші сусіди. Хтось, як і я, приніс квіти, хтось шампанське у пляшці за 150 гривень, а бабусі гукали й передавали збентеженій Марині Володимирівні пироги й банки з маринадами. Потім нову пенсіонерку перехопили хлопці з шостого поверху ті, що колись розкидали бички об її вазони і лякали підїзд. Вони навчили 65річну Марину Володимирівну робити стильні селфі та щось показували в телефоні. Думаю, вже зареєстрували її в Instagram та TikTok.
А чоловік організатора цієї стихійної пенсійної вечірки був трохи розгублений і спакував у багажник машини квіти, коньяк та запаси наших місцевих бабусь.
Найбільше ж не розуміла, що відбувається сама Марина Володимирівна. У класичній сукні мигдалевого кольору, з ниткою перлів і трохи яскравішим макіяжем, ніж зазвичай, вона неуважно слухала мешканців і щосили намагалася не розплакатися.
Може, вона усвідомила, що нікого зі своїх колег так не провожали на пенсію. Ніколи і нікуди.
А можливо, інтуїтивно зрозуміла, що випадковим, без мети, скромною, беззаперечною працею вона зробила нас, звичайних жителів звичайної девятиповерхівки, трохи кращими і добрішими
