Хлопчик
Оленка з мамою жили удвох. Батько в Оленка, звісно, був, тільки вони йому були непотрібні. Про батька він поки що не запитував. У школі діти рахують, у кого крутіші батьки, а в садочку більше хвилюють питання іграшок, ніж наявність чи відсутність тата.
Марія вирішила, що краще Оленкові не знати, як вона без пам’яті закохалася у його майбутнього батька, а коли сказала про вагітність, він і повідомив, що одружений. Проблеми з дружиною у нього були, але піти від неї він не міг, бо її батько — його начальник. Якщо щось станеться, він залишиться без штанів, а Марії такий навряд чи був потрібен. Він порадив позбутися дитини, поки не пізно, бо аліментів Марія не отримає. А якщо вона все ж таки діятиме, то буде гірше…
Вона не нав’язувалася, зникла з його життя і сама вирощувала Оленка. Хлопчик виріс гарним, і для неї цього було достатньо.
Марія працювала вчителькою початковкласів, а п’ятирічний Оленко ходив у садочок, і ніхто їм більше не був потрібен.
Після Нового року у школі з’явився новий вчитель фізкультури — високий, підтягнутий, з щирою усмішкою. Усі самотні жінки з педагогічного колективу, а їх була більшість, одразу почали його оглядати та загравати. Лише Марія не дивилася у його бік, не сміялася з його жартів. Можливо, саме тому він і звернув на неї увагу.
Одного разу, коли вона вийшла після уроків із школи, біля неї зупинився позашляховик. З авто вийшов фізрук і відчинив перед Марією двері.
— Прошу, — усміхнувся він, кивнувши на пасажирське місце.
— Мені недалеко, — зніяковіло відповіла Марія.
— Сідайте, — запропонував він. — Навідь якщо близько, на машині завжди комфортніше.
Вона вагалася, але зрештою сіла. Він закрив двері, сів за кермо й спитав адресу.
— Я не знаю. Знаю лише номер садочка, — з ніяковістю опустила очі Марія.
— Якого садочка? — не зрозумів фізрук.
— Того, куди ходить мій син, — пояснила вона.
— У тебе є син? Великий? — він несподівано перейшов на «ти».
— Оленко. Йому п’ять, — відповіла Марія й взялася за дверну ручку. — Я піду пішки.
— Постривай, довезу. — Він повернув ключ запалювання.
Марія прикрила двері. Вона подумала, що в цьому немає нічого страшного — нехай підвезе до садочка. Все одно нічого між ними не буде. Навіщо чоловікові жінка «з довбаним маторним причепом», коли навколо повно вільних і без дітей?
— Ну, якщо ви не поспішаєте… — зітхнула вона.
— Не поспішаю. Мене ніхто не чекає. Ні дружини, ні дітей, — одразу пояснив фізрук, позбавляючи Марію зайвих питань.
— А чому так? Жахливий характер? Жінки не витримують? Чи вас так сильно образили, що боїтеся серйозних стосунків? — запитала вона.
— Ого, а ти гостра на язик. Не сподівався. А з виду тихоня. Усе було: і любов, і образи. Але до весілля не дійшло, і не лише через мене. Не склалося. А щодо характеру… Немає людей ідеальних, поважна Маріє Василівно. І ти не така проста, як здається.
— Шкодуєте, що вирішили мене підвезти? О, поверніть у цей двір, — поспішно попросила вона.
Авто зупинилося біля воріт садочка.
— Я зачекаю, — сказав фізрук, коли Марія вийшла.
Вона затрималася біля машини.
— Не варто. Ми живемо зовсім поряд. Я не хочу, щоб син потім зайвих питань задавав. Ви ж розумієте, Дмитре Олександровичу? — Марія дивилася на нього суворо, немов на неписького першокласника. — Не чекайте нас.
Вона зачинила двері й пішла до садочка.
Коли через десять хвилин Марія вийшла, тримаючи Оленка за руку, вона з полегшенням і водночас із легким розчаруванням зітхнула. Усе зрозуміло. Жінка з дитиною йому не потрібна. Ну й добре. «Нам із Оленком він теж не потрібен», — подумала вона.
Але наступного дня Дмитро знову чекав біля школи.
— Знаю, ти подумала, що я втік, дізнавшись про сина. А ось і ні. Сідай. У садочок? — спитав він буденно.
Марія усміхнулася й кивнула. Коли вона підвела Оленка до машини, хлопчик серйозно подивився на Дмитра, так само, як і вона вчора, потім підвів очі на маму.
— Це мій колега, Дмитро Олександрович. Він працює у нашій школі. Ну що, став? Сідай, — штучно весело сказала Марія, щоб сховати свою ніяковість перед сином.
Оленко не підстрибнув від радості, не кинувся до машини. Він урочисто заліз на заднє сидіння й почав розглядати щось за вікном.
— Куди їдемо? — обернувся до нього Дмитро.
— Кудись недалеко. Без дитячого крісла можуть оштрафувати, — відповіла за сина Марія.
— Тоді поїдемо у розважальний центр. На вулиці ще холодно. Оленку, згода? — весело запитав Дмитро.
Хлопчик не відповів, ніби слухав, але не чув, тож Дмитро усміхнувся й тронувся з місця.
У школі всі змовкали, коли до вчительської заходила Марія. А коли там з’являвся фізрук, поспіхом виходили, обмінюючись значущими поглядами.
Дмитро не поспішав, виявляючи терпіння. Пару разів після вечері у Марії він йшов додому, а на третій раз залишився до ранку. Марія спала погано, прокидалася й дивилася на годинник — боялася, що Оленко несподівано застане її у ліжку з Дмитром.
— Та годі, хлопець великий, розумний. Нехай звикає, — промовив Дмитро під ранок, обійнявши Марію.
Але вона вивільнилася й підвелася. У будні Оленка зранку не добудишся, але саме сьогодні, на лихо, він міг прокинутися раніше. Коли хлопчик після умивання увійшов у кухню, Марія вже смажила сирники, а Дмитро сидів за столом.
— Вітаю, — здивовано сказав Оленко й подивився на матір, чекаючи пояснень.
— Вмився? Тоді сідай сніда— так, — відповів Оленко, а потім подивився на щеня, яке радісно махало хвостом, і додав: — І Смайл теж.
