Прощай, моя тітка
– Ну й що, от і полетів мій отаман? – Оксана Миколаївна з нетерпінням розташовувала вареники із маком на старовинному столі, що світився під світлом місяця. – Вип’ємо чай з моєю наливочкою чи попробуємо ще щось?
– Бабуся, раніше наливочка? – Марічка похитала головою, але її глаза засяяли. – Але, мамо, на прощання можна, от, для смаку.
– Як не на прощання? – аж руки розім’яла Оксана Миколаївна. – Немов тиждень не бачила жінку! Будь ласка, Феодосіє, гарно ми тут відпочинемо.
Феодосій біля вікна закотив очі, але радісно відволікся, що жони його та та командирка його не помітили. Він з Марічкою з самого ранку вирушали з Києва у цей місток. Вона – щоб поцілувати матір, якого час не бачила, він – щоб справити мужній обов’язок. Оксана Миколаївна зустрічала їх як богатирів, повертаних у батьківський дім. Обрата, поцілунки, оклики…
– Бабуся, я для тебе принесла сувеніри, – Марічка розкривала сумку.
– Та дуже гарно! – втрутилася Оксана Миколаївна. – Але дай дочекатися, моє слово! Навіть не знаєш, як ти знову похуділа?
– Он те! – засміявся Феодосій, давши вичавлену усмішку. – Щодня три рази, як у розділі.
– Я ж тебе, Феодосію, бачу! – тітка ткнулася з скирттям. – А ти ж народився? Зайшов тут, ніби Сокол під час сові, у нас!
Марічка трохи нахилилася до мужа і тихо прошепотіла:
– Он, Фео, ну чи вже не почни! Одного дня, потерпи.
– Одного дня? – Феодосій якось протикнувся. – Ми ж говорили про вихідні! Завтра вівторок, а потім працюю.
– Нікого, – Марічка в обличчі примружилася. – Мама чекала, готувалась, і мабуть, чекає значно триваліш. Ти ж можеш далику працювати, сам говорив.
Феодосій з тяжким зітханням зважився. Він знав, що тягати байдуже. Якщо Марічка звично м’яка, то разом з матір’ю вона періннувала її повеліття. Його піднесла Віра Павлівна – тітка Марічки, яка відрізнялася від Антонини Петровни. Від тітки жодного слова, лиш жива природа.
– Слово моє Фео! – Віра Павлівна, насамперед, дала сміливої посмішки. – Удвох поїдемо удвох на рыбальку!
– Й тут пригода! – Феодосій командно поплескав ладонями, — якби не тітка, тепер би із цією буською не спалив себе!
– Ой, як це може бути, Віро? – Оксана Миколаївна принесла наливочку, хрустальні рюмочки та явище веретениці. – Вони ж відчули з дороги, треба взаємодіяти за що, скільки?
– Мати, найкращий відпочинок – це зміна діяльності, – тривожився Віра Павлівна. – Поїдемо на рибалку, Фео. Як ми тут увійдемо?
Феодосій не міг придумати кращого рішення, як і відмовитися від цього зустрічання. Але радісність була ложна.
– Ні, тітонько, зараз сіли, вип’ємо, я їх про все допитаюсь, а потім куди хочеш іди, навіть у Скородії, – Оксана Миколаївна поставила рюмки і жадібно подивила на сестру.
– Ну, і що, мати, командуй тут без мене, – Віра Павлівна тяжко зітхнула. – Щоб я їх залишив.
Феодосій сів за столом, накритий серветкою, на якій блимали зірки. Він намагався зажити, але з кожною годиною це давало все більше радісної думки.
– Ати пам’ятаєш, сестрови, коли була в третьому класі стіл під пісню пришити? – Оксана Миколаївна почала зі спогадів.
– Як би не пам’ятала, бабуся, – Марічка з усмішкою. – Ще перше місце узяла.
– Не перше, а друге! – немедленно виправила Оксана Миколаївна. – Перше була пані Зоря з вокальним подарунком. Що їй радість була?
«Дії починаються», – подумав Феодосій, випиваючи наливочку, яка, на щастя, якось приємно смажила смаку. Думки з якимось числом дюжин прийшов, Катя-друзі з інституту.
А там тітка вже йшла далі:
– А коли ти в інституті вчився, пам’ятаєш, я тебе юбку пришила? Казана, з розчеп’янивками?
– Пам’ятаю, бабуся, – Марічка похитала головою. – І сорочку білу, — якої вирібна?
– Не білу, а рожева! – знову виправила Оксана Миколаївна. – Знайти, дорошенка, якщо в Києві живеш, все важливе забуваєш!
Феодосій з думками полічив до двадцяти, але це особливо не допомагало. Він звернув увагу, що Віра Павлівна якось непомітно взяла газету і прикрилася нею, хибуючи новинні цікавості, хоч газета була перевернута.
– А якщо вже ви мені дітей подаруєте? – незважаючи на що, випалила тітка, і Феодосій знову та знову випивав наливочку.
– Бабуся, ми намагається як можемо… — Марічка тільки з соромом. — Спочатку хочемо стати кріпкіш, купити квартиру…
– Та, і я в таких справах розгледіла, — вставляє Оксана Миколаївна. – Так і не матимеш дітей у такому темпі!
– Усе гарне вигадається, — неочікувано вставив Феодосій у розмову.
Тітка дивилася, як Феодосій зі схвильованням:
– Вам, хлопцям, що? Ви й у шістдесят батьками стати можете!
– Так, Марічка молоденька, — спокійно відповів Феодосій. — Часу багато.
– Много времени? — Оксана Миколаївна аж на руки випитую. — Ти ж в мене возрасту не мала! Марічці три роки було, коли мені двадцять та і вже була мати!
Феодосій хотів відповісти, як ізмінилися часи, та Віра Павлівна якось гул підняв і встав:
– То що, Фео, підемо на свіжу глоточку повітря, нехай вони вже про свій, з жіночого…
— Саме! — тут же підхопила тітка. — Ідіть, ідіть, у нас із Марічкою особливий розмір.
Покинувши домівку, Феодосій почув притягаюче погляд жінки, але лише соромливо повів рукою — її бабуся була природно сильна сила, із якою він справитися не міг.
На вулиці було маєтично. Феодосій з задоволенням вдихнув свіжу хірудину.
– Не бери, чумак, значно менше, — розповів Віра Павлівна, коли вони трохи виходили. — Вона простіше усіх тут, не лише тебе.
– Завжди бачу, тільки не знаю, як радіти, — Феодосій усміхнувся. — То ви-то як це?
– Так і не знаю, — повів плечима. — Просто гуляю в сараї, на рыбальці… Вона своє, я своє. Вже тридцять років живемо.
– Тридцять років? — Феодосій зупинився. — То ви… усе це тривала…
– Що робити? — філософів Віра Павлівна. — Зате варить і в домі порядок! А характер… У кого його немає?
К обіду вони дійсно повернулися, — як і обіцяв. Віра Павлівна приніс кілька нечим значимих рибок — не бог від нього, але тітка все рівно засміялася.
– Й це все? — вона сумності була. — Я подумала, ви хоча варити! А це що? Кішці для зубів!
– Хватить на варення, — хвалився Віра Павлівна. — Дуже багато?
Феодосій помітив, як змінився в обличчі Марічки за ці кілька годин. Він засмучено підготувався. «Не мине казка, чи я таким бачився?» — соромився він.
Після обіду тітка рішила показати оновлення в домі. У основному, стосувалися передака меблів, нових занавесок і вазонів, але Оксана Миколаївна розповідала, як якнайбільше працювала.
– Марічко, я тепер сервант сюди поставила, а телевізор туди. Так більше зручніше і доньки, правда?
Марічка кивала, а Феодосій, без слов, дивився в вікно, де Віра Павлівна копався в сараї — знайшов собі.
Увечері тітка знову приготувала святочну трапезу. На столі були огірки, помідори, гриби, солосня, борш — гордість Оксани Миколаївни.
– Фео, чому не їси? — Тітка підруливала та тарілку з борщем. — У Києві, небось, весь рік фастфуди да напівфабрикати?
– Ні, що ви, Оксано Миколаївно, ми їмо добре, — Феодосій щиро намагався бути ввічливим. — Марічка гарно готує.
– Звичайно, готує, я ж її вчила, — задоволено заявила тітка. — Але ж непонятно, якось всі роботи…
Це був ще один болючий питання. Оксана Миколаївна вважала, що у її дочку не вистачає часу на кар’єру. На справді Марічка працювала в небольшій фірмі, але це було скривлено.
– У неї нерегулярна графік, — спробував пояснив Феодосій.
– Нерегулярний графік — це відмовки для лінивців, — категорично тітка. — У мої часи всі працювали сьомого до п’ятого, і нічого, і обід готували, і дітей з дитсадка забирали.
Феодосій помітив, як Марічка на нього дивиться, і рішив промолитися. Він почав зрозуміти філософію Віри Павлівни — іноді краще не сперечатися.
Ніч, лежачи в дрібній кімнатці, він шепився, як підлуня.
– Прости мене, — тихо сказала Марічка. — Я не думала, що буде так… важко.
— Усе добре, перейдемо, — обняв Феодосій жінку. — Віра Павлівна завтра відвезе нас на озеро, каже, там гарно і добре клює.
– Якщо бабуся не пустить, — зітхнула Марічка.
— А ми не запитуватимемо, — Феодосій мигнув. — Просто втекнемо.
Ранньо, їхній план майже розібрано. Вони вже готувалися виходити, коли на порозі з’явилася Оксана Миколаївна в колоровому халаті.
– Куди ж ідете у такий день? — грозливо запитувала.
– На озеро, до якоря, — спокійно відповів Віра Павлівна.
— А про мене хто подумав? Я, значить, одна тут залишусь? Марічка тільки дівчинка, а уже від матірі бігає!
— Бабуся, я не бігаю, — Марічка соромливо опустила погляд. — Ми ненадовго…
— “Ненадовго”! Я вже знаю ваші “ненадовго”! Повзете на весь день, а я сидітиму тут, як пришита. Ні, Марічко, залишайся зі мною, ми маємо важливий розмову. А ви, хлопці, ідіть, якщо так бажаєте!
Феодосій посмотрів на дивчину, та ще якось кивнула — йди, мабуть, я справлюся. Він почуває контроль совісті, але Віра Павлівна уже тягнув його за рукав.
День на озері полетів неважким. Вони набрали риби — набагато більше, ніж раніше. Віра Павлівна оказалася цікавим співрозмовником. Він не лез. говорив просто, по справі, іноді шукає, але все в межах. Феодосій навіть похвалився, що раніше не багато з нею поговорив.
— То чому ви тут не вирушете? — запитую Феодосій, коли вони готувалися додому. — Могли б із нами в Києві жити…
— Що ж, — здивований Віра Павлівна. — Тут мені добре. Я на пенсії сторожем підрабатываю, а Оксана… Ну, її характер — вона ж не з зла, просто так.
Феодосій покрутив головою — він не міг зрозуміти такого відмови.
Повернувшись додому, вони застали дивну картину: Марічка сиділа в слізах, а тітка, звужаючи губи, щось бубнила на кухні.
— Усе, що сталось? — Феодосій вирвався до дівчини.
— Нічого, — Марічка витерла очі. — Просто бабуся… Ну, як завжди…
— Опять про дітей? — здогадався Феодосій.
Марічка кивнула.
— Знає, хіба що ми утік завтра? — тихо запропонував він. — Скажемо, що у роботі що-небудь неможливо…
— Ні, — Марічка покрутила головою. — Тоді буде ще поганше. Вона обідрається і мені всю життя це пригадуватиме.
Феодосій зітхнув — він зважив, що дівчина права.
Увечері того ж дня сталося те, що змінило все.
Вони сиділи при обіді, і Оксана Миколаївна ще раз топила все — молоді, уряд, сусідів і, звичайно, свій гарем.
Феодосій ментально думку вже до ста рахував, але це не допомогало.
– Так у Віри Петрівної, — раптом сказала тітка, — дочка вже двох родила! І не питає, що квартира мала чи часу немає!
– Бабуся, я не питаю, — втомлено відповіла Марічка.
– Зумовно, не питаю, — з жаром хизала Оксана Миколаївна. — У тебе просто вічна відмова! То робота, то квартира, то ще щось! А насправді просто не хочете дітей вести, егоїсти!
– Оксано Миколаївно, — Феодосій почув, що терпіння його на кінці. — Ми самі вирішим, коли нам мати дітей.
– “Сами вирішим”! — передразнив її тітка. — А про мене думаємо? Я ж не молодіє! Хочу онучків нянчити, поки ще в силі!
– Бабуся, — Марічка почала сльозити. — Я не можу поки…
— Що це значить “не можу”? — Оксана Миколаївна підвищила голос. — Усі можуть, а ти ні? Чи це твій благоверний не хоче? — вона перевела погляд на Феодосія.
– Попрось, — Феодосій підвівся від стільця. — Марічка і я два роки намагаємся мати дитину. Буваємо у лікарів, проходили дослідження, процедури… У нас не виходить поки, чуєте? Не виходить!
З’явилася мовчанка. Оксана Миколаївна замерла з відкритим ротом, Віра Павлівна пересталася жвавіти, а Марічка закрила обличчя руками.
– Чому… чому ти мені не сказала? — тітка обернулася до доньки, голос її раптом став непривично тихим.
– Бо ти тільки давила на неї! — не витримав Феодосій. — “У всіх діти, а у вас нема”, “Час іде”, “У мої часи”… Знаєте, як їй важко це чути? Кожного разу, коли новий безпосередньо сором! А ви ще маслину в бідноту додаєте!
– Феодосію… — Марічка спробувала зажити чоловіка, але він уже не міг сидіти.
– Ні, силоміць знаю! Силоміць знаю, що ти плачеш після кожного розмови з нею! Що в тебе від нервів все лише гірше стає! Що лікарі — розслабся, не думай про це, а як тут не думати, коли тебе постійно про це питає!
Настала нагородна пауза. Оксана Миколаївна повільно опустилася на стіл, її обличчя вдивлене відмову.
– Я… не знала, — тихо промовила. — Марічка, чому не мовчала?
– Бо я не хотіла вас послизати, — Марічка сльозила. — Я думала, може, ще все наладиться…
– І наладиться, — раптом твердо сказав Віра Павлівна. — У вас добре буде, я переконаний.
Он він підійшов до дружини і додав руку їй на плече:
– Оксано, досить. Застав дітей у спокій.
К подиву Феодосія, тітка не вирішила сперечатися. Вона лише кивнула і, пробурчавши щось у голосі, пішла на кухню.
Останній вечір пройшов у незвичної тишини. Тітка більше не ставала запитань і не тягала. Вона була мовчазна і задумлива.
Вранці наступного дня, коли Феодосій прокинувся, він дізнався, що Марічки біля нього немає. Він швидко одягнувся і вийшов у коридор, від якого доносилися тіхиї голоси. Його дівчина і тітка сиділи на кухні і щось обговорювали.
– Прости мене, дочко, — почув Феодосій голос тітки. — Я ж справді не знала…
– Усе добре, бабуся, — Марічка гладила матір по руці. — Просто… не запитуй, добре? Коли щось мати — я сама скажу.
Оксана Миколаївна кивнула, і Феодосій з подивом помітив на її очах глаза.
Осталий день пролетіли несподівано спокій. Від тітки майже не було ні слів, не ще запитань. Вона була задумлива, щоб виявити деликатную. Вона ж зустрів на кухні, іще більше годин і їсти її до насичення.
Коли прийшов час від’їджаюти, Оксана Миколаївна обняла Феодосія — вперше за висший період їх знайомства.
– Прощай, моя тітка, — не встигнув він бути сміливою.
– Не прощай, а до побачення, хлопче, — усміхнулася вона у відповідь. — Ти… бережи її, добре?
– Обіцую, — серйозно відповів Феодосій.
В поїзді Марічка довго мовчала, глядя в вікно. Потім повернулася до чоловіка:
– Спасіб тобі!
– За що? — здивувався він.
– За те, що сказав правду. Кажу, що вона нарешті зрозуміла…
Феодосій обняв дівчину:
– Знаєш, я немайже ненавидів твоєю бабусю. Але тепер мені здається, що вона просто не знала, як по-іншому проявити свою любов і турботу.
Марічка кивнула:
– Вона така, як є. Не ідеальна, але… моя бабуся.
– І моя тітка, — усміхнувся Феодосій. — Каже, мені здавалося, чи вона справді змінилася?
– Змінилася, — підтвердила Марічка. — Знаєш, що вона мені сьогодні уранці сказала? “Марічку, я зрозумів, що бути матір’ю — це не тільки командувати і навчати, а й вміти випустити, коли час прийде”.
Феодосій присвистнув:
– Ненавмисне, ваш розмова був так філософською?
– Не тільки, — Марічка хитро засміялася. — Вона ще сказала, що якщо у нас все добре, вона не буде приїжжати без запрошення і залишатися більше трьох днів.
– Вот це да! — засміявся Феодосій. — Тепер я точно вірю в чудеса!
Поїзд нес їх назад в Київ, до життя, проблем, надій. Але щось змінилося, стала легшим. І Феодосій подумав, що, можливо, тепер вони справді зможуть розслабити і перестати так сильно переживати. А там, глядиш, і все наладиться.
А спустя полток Марічка подзвонила бабусі і тихо сказала в трубку:
– Бабуся… здається, у вас буде онюк.
І хоча тітка тут же заплакала від радості і засипала їх питаннями, це вже були інші питання і інші сльози.
