Приїхала до сина, а він мене в готель вигнав!
У тихому селі над Дніпром, де повітря пахне яблуками з нашого саду, ми з чоловіком живемо у великому домі, де завжди раді гостям. У нас є окрема кімната для всіх, хто завітає, а якщо місця не вистачає – з радістю віддамо свою ліжко, аби тільки людям було затишно. Так нас виховували: нагодуй, зігрій, дай переночувати – це святе. Наші двері ніколи не зачиняються перед родом або друзями.
За роки спільного життя ми стали батьками трьох дітей. Старша, Соломія, живе поруч, у сусідньому місті. Бачимось майже щотижня, а її чоловік, справжній золоторукий чоловік, завжди готовий допомогти нам по господарству. Із ним мені дуже пощастило.
Молодша, Орися, вчиться у обласному центрі. Вона мріє про кар’єру, і я її підтримую – діти почекають, а мрії треба ловити, поки молода. Вона часто телефонує, ділиться новинами, і я знаю – для нас у неї знайдеться час.
А ось син, Богдан, поїхав далеко – на Волинь. Після університету він із другом відкрив справу і тепер увесь у бізнесі. У нього є дружина, Марічка, і шестирічний син, мій улюблений внук Данилко. Але з невісткою у нас не склалося. Марічка – з іншого світу: холодна, замкнута, завжди незадоволена. Наше село їй здається нудним, і вона навіть Данилка налаштовує проти наших гостей. В останній їхній приїзд вони витримали лише два дні, а потім Марічка заявила, що їй «нема чим дихати». Богдан інколи приїздить сам, щоб уникнути сварок.
Цього року у чоловіка була відпустка, і ми вирішили навідати сина. За всі роки ми жодного разу не були у них у гостях, і так хотілося побачити, як він влаштувався. Звісно, попередили заздалегідь, аби не з’явитися як грім серед ясного неба.
Богдан зустрів нас на вокзалі з посмішкою. Марічка, на мій подив, накрила стіл – скромненько, але все ж. Ми спілкувались, сміялись, і я вже почала думати, що, можливо, не так усе й погано. Але з настанням вечора моє серце впало в прірву. Богдан оголосив, що ми переночуємо в готелі. Я подумала, що почула неправильно. Готель? Ми, батьки, приїхали до рідного сина, а він нас – в готель?
До восьмої вечора він викликав таксі і відвіз нас у якийсь занедбаний номер. Холодно, сиро, ліжко скрипить, а в кутку пахне цвіллю. Ми з чоловіком сиділи в скам’янінні, не вірячи, що наш син зміг так із нами вчинити. Я б із радістю лягла на підлозі в їхній квартирі, мені не потрібні палаци! Але Марічка, як виявилось, категорично заявила: у їхньому домі для нас місця немає.
Вранці ми прокинулись голодні. Кухні в готелі не було, а місцеве кафе виявилось нам не по кишені. Подзвонили Богдану, і він наказав приїжджати до них на сніданок. Весь день ми просиділи в їхній квартирі, поки син із дружиною були на роботі. Данилко тішив нас своїми оповідками, але в душі все одно було порожньо. Ввечері – знову вечеря, а потім знову таксі і готель. На третій день ми не витримали, здали квитки і поїхали додому, так і не дочекавшись кінця «гостинності».
Вдома я поділилась цим болем із Соломією. Вона була поза себе від люті. Схопила телефон і вилила братові все, що думає про його вчинок. Я ж сиділа і плакала: як мій син, якого я виховувала з такою любов’ю, міг так із мною обійтися? Тепер навіть говорити з ним не хочу. Він не телефонує, не вибачається, ніби нічого й не трапилось.
Сусідка, дізнавшись, лише плечима знизала: «Це ж нормально, Ганнусю. Молодь тепер така, вони за комфорт. Тебе ж не на вулиці залишили, номер оплатили». Але для мене це не виправдання. Наш дім завжди був повний рідних – так, інколи спали на матрацах, на розкладушках, але всі разом, як сім’я. А тут – готель, наче якимось чужим.
Може, я й справді застаріла? Але серце розривається від образу. Мої доньки ніколи б так не вчинили. Невже я виростила сина, який забув, що таке рідний дім? Як мені тепер із цим жити?
