Приїхала до сина, а він мене до готелю відправив!
У тихому селі на березі Дніпра, де повітря наповнене ароматом вишневих садів, ми з чоловіком живемо у просторій хаті, завжди відкритій для гостей. У нас є затишна кімната для приїжджих, а якщо місця не вистачає, ми з радістю поступимося своїм ліжком — лише б усім було добре. Так нас виховували: нагодувати, обігріти, дати прихисток — це святе. Наші двері ніколи не зачиняються перед родичами чи друзями.
За роки шлюбу ми виростили трьох дітей. Старша дочка, Оксана, мешкає недалеко, у сусідньому містечку. Бачимося майже щотижня, а її чоловік, справжня золота людина, завжди готовий нам допомогти. З ним мені неймовірно пощастило.
Молодша, Соломія, навчається у обласному центрі. Вона мріє про кар’єру, і я її підтримую — діти почекають, а мрії треба ловити, поки молода. Вона часто дзвонить, ділиться новинами, і я знаю, що вона знайде для нас час.
А ось син, Тарас, поїхав далеко — на Житомирщину. Після університету він з другом відкрив справу й тепер цілком у роботі. У нього є дружина, Марія, і шестирічний син, мій улюблений онук Данило. Але з невісткою в нас не склалося. Марія — людина з іншого світу: холодна, замкнена, постійно незадоволена. Наше село їй видається нудним, і вона навіть Данила налаштовує проти поїздок до нас. Останній раз вони витримали лише два дні, а потім Марія заявила, що їй «нічим дихати». Тарас іноді приїжджає сам, щоб уникнути сварок.
Цього року у чоловіка випала відпустка, і ми вирішили відвідати сина. За всі роки ми жодного разу не бували у нього в гостях, і так хотілося побачити, як він влаштувався. Звісно, ми попередили заздалегідь, щоб не впасти як сніг на голову.
Тарас зустрів нас на вокзалі з посмішкою. Марія, на мій подив, накрила стіл — скромно, але все ж. Ми розмовляли, сміялися, і я вже почала думати, що, можливо, не все так погано. Та із настанням вечора моє серце впало в прірву. Тарас оголосив, що ми ночуватимемо в готелі. Я подумала, що неправильно почула. Готель? Ми, батьки, приїхали до рідного сина, а він нас — до готелю?
До восьмої години він викликав таксі й відвіз нас у якийсь занедбаний номер. Холодно, сиро, ліжко скрипить, а в кутку пахне цвіллю. Ми з чоловіком сиділи в остовпінні, не вірячи, що наш син міг так із нами вчинити. Я б із радістю спала на підлозі в їхній хаті — мені не потрібні палаци! Але Марія, як виявилося, категорично заявила: у їхньому домі для нас місця немає.
Вранці ми прокинулися голодні. Кухні в готелі не було, а місцева кав’ярня виявилася не по кишені. Подзвонили Тарасу, і він сказав приїжджати на сніданок. Цілий день ми просиділи в їхній квартирі, поки син із дружиною були на роботі. Данило, наш онук, тішив нас своїми історіями, але на душі все одно було пусто. Ввечері — знову вечеря, а потім знову таксі й готель. На третій день ми не витримали, здали квитки й поїхали додому, так і не дочекавшись кінця «гостинності».
Вдома я поділилася цим болем із Оксаною. Вона була поза себе від люті. Схопила телефон і вилила братові все, що думає про його вчинок. Я ж сиділа й плакала: як мій син, якого я виховувала з такою любов’ю, міг так із мною повестися? Тепер навіть говорити з ним не хочу. Він не дзвонить, не вибачається, ніби нічого й не сталося.
Сусідка, дізнавшись про те, що трапилося, лише знизала плечима: «Це нормально, Ганно. Молодь тепер така, вони за комфорт. Тебе ж не на вулиці залишили, номер оплатили». Але для мене це не виправдання. Наша хата завжди була повна родичів — так, інше спали на матрацах, на розкладалках, але всі разом, як сім’я. А тут — готель, ніби чужим.
Може, я й справді відстала від часу? Але серце болить від образи. Мої дівчата ніколи б так не вчинили. Невже я виростила сина, який забув, що таке рідний дім? Як тепер із цим жити?
Іноді найбільший біль приносить не чужа злоба, а рідна байдужність.
