Приїхала подруга з дитинства. Вона ніколи не мала дітей і свідомо вирішила жити для себе – цікава розмова про вибір жінки, яка присвятила життя подорожам, кар’єрі та власному щастю, а не материнству

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 2 хв.Опубліковано 09.02.2026

Приїхала подруга з дитинства. Вона ніколи не мала дітей. Вона вирішила не народжувати хотіла жити для себе.

Сьогодні я зустріла свою давню подругу. Нам обом вже шістдесят. Після університету вона швидко зібрала речі й залишила наше невеличке містечко на Полтавщині. Деякий час ми листувалися, але потім звязок обірвався.

Лише від спільних знайомих я дізналася, що моя Марічка подорожує, не затримується довго на одному місці, змінює чоловіків. До пятдесяти мала вже третього чоловіка, але й з ним зрештою розлучилася. Дітей вона так і не народила. Я довго цього не розуміла бо ж більшість жінок народжують дітей. Та й якщо не склалося з чоловіком, то завжди є дитина, онуки; буде про кого дбати.

І ось вона повернулася до нашого містечка. Потрібно було продати квартиру, яку давно здавала в оренду.

Ми зустрілися. Я розповіла про своє життя про доньку, онуків, про пенсію, на яку так важко прожити в Україні. Вона поділилася своїми подорожами, пригодами, враженнями від Парижа, Львова, Праги. І раптом я спитала:

Марічко, чому в тебе таке життя? Чому ти не хотіла дітей? Хоч би для себе. Адже хтось має подати тобі склянку води на старості…

Вона засміялася мені у відповідь, навіть трохи гірко.

Яку склянку води? Ти думаєш, твої діти тобі щось принесуть? Діти зараз рідко дбають про старих батьків. Краще зекономити гривні і найняти гарну доглядальницю, ніж просити і навантажувати дітей.

Я не народила дітей, бо не хотіла виховувати нікого, не хотіла за когось хвилюватися чи жертвувати своїм життям. Хотіла подорожувати, бачити світ, заробляти гроші. Мої чоловіки йшли від мене тільки через те, що я не хотіла дітей.

І тепер я живу для себе. Мені не треба бігати за онуками, економити пенсію на дітей, які самі не можуть заробити. Я нічого не шкодую. Навпаки шкода мені тих, хто виростив багатенько дітей, а тепер сидить сам-один, ще й звинувачує дітей, що ті поїхали десь у Польщу чи Канаду. У мене таких проблем немає.

Це моя позиція.

Я послухала Марічку й раптом вперше подумала: справді, навіщо народжувати, якщо цього не хочеш? Навіщо жити з надією, що діти врятують на старості? Може, краще жити для себе якщо вже так хочеш.

Ти — моя помилка юності Дівчина народила сина у 16 років. Батько теж був 16-річний. Без зайвих подробиць скандалу: після народження вони швидко розійшлися. Коли дівчина зрозуміла, що хлопець не хоче ні її, ні сина, вона миттєво втратила будь-який інтерес до дитини. Сина виховували дідусь із бабусею. У 18 років дівчина поїхала з новим хлопцем до найближчого міста, не дзвонила й не писала. Її батьки не шукали зустрічі з донькою. Було багато образ і запитань: як вона могла покинути свою дитину? Ганьба й біль — виховали таку! Дідусь із бабусею виростили онука. Хлопець досі вважає їх своїми батьками і дуже вдячний їм за дитинство, освіту — за все. Коли хлопцю виповнилося 18, його двоюрідна сестра виходила заміж. На весіллі були всі родичі, прийшла й його біологічна мати. До того часу вона була вже втретє одружена й мала ще двох дочок — старшій десять років, молодшій півтора. Хлопець хвилювався — хотів познайомитись з мамою й сестрами, поговорити і запитати: «Мамо, чому ти мене покинула?». Як би гарно не було з бабусею та дідусем, він все одно сумував і пам’ятав про матір, навіть зберіг її єдине фото (дідусь усе інше спалив). Мати базікала з родичкою, хвалилася прекрасними доньками. — А я, що зі мною, мамо? — запитав хлопець. — Ти? Ти моя помилка юності. Твій батько мав рацію — треба було зробити аборт, — холодно відповіла жінка й відвернулася. … Через сім років, коли хлопець уже мешкав у своєму затишному двокімнатному помешканні з дружиною та сином (завдяки бабусі й дідусю, а також тестям), задзвонив невідомий номер: — Сину, привіт, номер дала тітка. Це твоя мама. Чула, ти живеш недалеко від університету, куди вступила твоя сестра. Може, вона поживе у тебе? Вона ж рідня. Гуртожиток не подобається, зйом дорого, чоловік мене залишив, важко, одна донька — студентка, друга — школярка, третя от-от у садок піде… — Ви набрали неправильний номер, — відповів і поклав слухавку. Підійшов до сина, взяв на руки і сказав: — Готові? Підемо до мами, а потім всією сім’єю — до бабусі з дідусем у гості? — А на вихідних — всією родиною до села, так? — запитав маленький син. — Звісно, не можна порушувати справжні сімейні традиції! … Частина родичів засудили хлопця — мовляв, мав би допомогти сестрі. Але він вважає: допомагати потрібно лише бабусі та дідусю, а не незнайомій жінці, для якої він — помилка.

— Поки ми продаємо квартиру, поживеш у будинку для літніх людей, — сказала донька Людмила вийшла заміж дуже пізно. Що й казати, їй довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за її уявленнями, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард виявився ще тим “принцем”. Був кілька разів одружений і мав трьох дітей, яким, за рішенням суду, залишив свою квартиру. Тому Людмилі, після кількох місяців поневірянь по орендованих квартирах, довелося привести чоловіка до своєї шістдесятирічної мами — Марії Андріївни. Едік з порога скривився, показуючи всім своїм виглядом, що його дратує запах у квартирі. — Старістю тхне якоюсь, — пробурмотів він осудливо. — Провітрити не завадило б. Марія Андріївна все чула, але зробила вигляд, що не помітила. — Де ми житимемо? — важко зітхнув Едік, якому явно не подобалося нове житло. Людмила одразу почала метушитися, бажаючи догодити чоловікові, і відвела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — прошепотіла донька, — а ти тимчасово поживеш у маленькій. Того ж дня Марію Андріївну безцеремонно переселили до іншої, мало придатної для проживання, кімнати. Речі жінка тягнула сама, бо зять відмовився допомогти. З цього дня для неї почалося гірке життя. Едік був незадоволений усім: їжею, прибиранням, шпалерами. Але найбільше його дратував запах. Він казав, що в квартирі тхне старістю, від чого у нього розвинулася алергія. Едік награно кашляв, щойно Людмила заходила до квартири. — Так більше жити не можна! Треба щось вирішувати! — заявив він Людмилі. — У нас грошей на оренду немає, — розвела руками жінка. — Відправ кудись маму, — пробурмотів чоловік, зморщившись. — Дихати не можна. — Куди ж я її подіну? — Думай! Хоча цій квартирі вже нічого не допоможе. Її треба продавати, а купити іншу, — пробурмотів Едік. — Ось саме! Тож поговори з мамою! — Що я їй скажу? — схвильовано запитала Людмила. — Вигадай! Все одно після її смерті квартира тобі залишиться. Просто прискоримо цей процес, — спокійно відповів чоловік. — Не зручно якось… — Я не розумію, хто для тебе важливіший: вона чи я? Я тебе сорокарічну підібрав. Кому б ти була потрібна, стара діва, — наполягав Едік, знаючи, на що тиснути. — Піду, знову залишишся сама, та ще невідомо, чи хтось про тебе подбає. Людмила скоса поглянула на чоловіка й пішла до матері у її нову комірчину. — Мамо, тобі, напевно, тут не подобається? — почала здалеку донька. — Ви звільнили мою кімнату? — схвильовано запитала жінка. — Ні, в нас інша пропозиція. Ти ж усе одно цю квартиру мені залишиш? — з надією спитала Людмила. — Звичайно. — То давай не тягти! Я хочу продати цю квартиру і купити іншу, у кращому будинку. — Може, цю відремонтуємо? — Ні, треба простору взяти! — А я куди, доню? — губи Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у будинку для літніх людей, — радісно повідомила Людмила матері шокуючу новину, — але це тимчасово. Потім ми тебе обов’язково заберемо. — Справді? — з надією подивилася жінка. — Звичайно. Все оформимо, зробимо ремонт і заберемо тебе, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні нічого не залишалося, як повірити доньці й переписати квартиру. Коли з документами все було вирішено, Едік, потираючи руки, сказав: — Пакуй мамині речі! Веземо її в будинок для літніх людей. — Вже? — розгублено спитала Людмила, яку гризла совість. — А чого чекати? Її навіть із пенсією мені не треба. Вона тільки проблем приносить. Своє твоя мама вже прожила, хай дасть нам пожити, — діловито сказав Едік. — Ми ж квартиру ще не продали? — Роби, як кажу, інакше залишишся сама, — урочисто вимовив чоловік. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили в машину й повезли до будинку для літніх людей. Дорогою жінка крадькома витирала сльози. Серце відчувало лихо. Едік не поїхав із ними. Сказав, що буде провітрювати квартиру від “стороннього запаху”. Маму швидко оформили, а Люда, поспіхом попрощавшись, ганебно залишила її. — Доню, ти точно за мною повернешся? — на прощання з надією запитала жінка. — Звичайно, мамо, — Люда відвела погляд. Вона знала: Едік не дозволить забрати Марію Андріївну до нової квартири. Одержавши квартиру, пара швидко продала її й купила нову. Проте Едік вирішив оформити житло на себе, мовляв, Люді довіряти не можна. Через кілька місяців жінка спробувала заговорити з чоловіком про маму. Але той агресивно відреагував: — Тільки ще раз згадай про неї — вижену! — пригрозив Едуард. Люда прикусила язика, знаючи, що жартів не буде. Про маму вона більше не заводила мову. Кілька разів намагалася навідатися до неї в будинок для літніх людей, але щоразу, уявивши її сльози, відступала. Марія Андріївна цілих п’ять років щодня чекала, що Люда за нею повернеться. Та дочекатись не судилося. Не витримавши розлуки, вона пішла в інший світ. Люда дізналася про це лише через рік, коли Едік вигнав її з квартири — тоді вона згадала про маму. Почуття провини так притисло жінку, що вона пішла до монастиря спокутувати свій гріх.