Марія стояла на львівському пероні, стискаючи важкі сумки, в яких були гостинці для доньки й онука. Серце стискалося від тривоги й хвилювання минуло три роки відколи вони бачилися востаннє. Вона так сумувала за Поліною та її хлопчиком, так хотіла обійняти їх, поговорити по-справжньому, без поспіху.
Вдома на Марію чекав чоловік, Давид, який із сумом махав рукою на прощання: Ти впораєшся без мене тиждень, Маріє? запитав він тихо, прикриваючи свою тривогу напускною безтурботністю.
Мушу хоч раз відвідати Поліну, подивитися, як у них справи, відповіла Марія і поїхала потягом другої класи через усю країну до Києва, де зараз жила донька.
Її найстарший син Остап працював у Польщі надсилав фото та листівки, які Марія зберігала у старенькій скрині, часом перечитувала й розглядала, утираючи сльози. Сину, може, на канікули всіх привезеш? Онук би нас із батьком вже й не впізнав, а невістку ми лиш на фото бачили…, писала вона у вайбері.
Середня донька Ірина випала з дому заміжня за військовим, родина без кінця переїжджає, онучка вже виросла, приїжджають рідко, але Давид завжди казав із гордістю: Ірка щаслива, чоловік у неї надійна людина.
А з Поліною наймолодшою усе складалося непросто. Пари у неї не склалося, чоловік пішов, залишивши її з маленьким Дем’яном на руках. Марія вмовила: Доню, їдь до Києва там і робота, і майбутнє для Демяна.
Потяг нарешті зупинився. Марія подзвонила Поліні, але трубку донька взяла з чужим, втомленим голосом: Мамо, чому не попередила? Я ж на зміні, не можу тебе зустріти доберешся сама?
Хотіла сюрприз зробити, хвилювалася Марія. Якось доберуся, не хвилюйся. Тебе довго чекати?
До вечора можу. Почекаєш чи самостійно доїдеш?
Самостійно значить самостійно. Марія хитро усміхнулася, підбадьорюючи себе: Уже не вперше, пройдуся Києвом, може, й сили нагадаються молоді.
Двері їй відчинив Демян високий, похмурий хлопець, у якому Марія впізнала риси свого Давида. Привіт, дитино! радісно кинулася до онука, хотіла обійняти, але він, похмуро відвернувшись, вирвався з обіймів: Достатньо, бабцю.
Чому так раптово приїхала? Ще й прибрати, накрити на стіл треба було, я з роботи раніше вибралася борщ твій любий наварила, котлети посмажила.
Втомлена, голодна, Марія сіла за стіл. На столі скромно: пять курячих котлет, пара тарілок із борщем. Поліна спитала: Мамо, котлету одну чи дві тобі?
Постав на стіл, дочко, подивлюся так зголодніла, що й три зїла б, відповіла Марія спокійно.
За вечерею дзвонив Давид питав, як доїхала. Усе добре Поліна допомогла, вже вечеряємо, хитро обманула чоловіка.
Та за столом Марія відчула гострий біль. Поліна прямо спитала: Мамо, коли вже додому збираєшся?
Образа розїдала серце Марії: Може, зранку й поїду, якщо заважаю…
Наступного дня усі займалися своїми справами: донька пішла у справах, онук до сусідки, а ввечері Поліна поспішила зустрітись із подругами. Марія годинами сиділа за порожнім столом, дивилася у вікно на чужий Київ почула, як Поліна та Демян щось шепочуть у коридорі: Коли вуйко Остап приїде? Мали з ним на стадіон піти…
Після того, як бабуся поїде.
Серце Марії стислося: вона чужа для тих, кому все життя віддавала. Вночі, не дочекавшись ні слова подяки, тихо склала речі, прихопивши фото онука з комоду. На пероні її зустрів Давид обійняв так міцно, що й сльози пробилися.
Колись їхній дім був повен сміху і турботи, а тепер навіть рідні діти не потребували їхньої любові…
