26 лютого
Сьогодні хочу трохи поділитися своїми думками і переживаннями, бо, мабуть, так легше прийняти ситуацію.
До нас приїхав двоюрідний брат мого чоловіка, Остап. Можливо, я здаюся старомодною, і нині інше сприйняття гостинності, але мені це все одно не дає спокою.
Моя мама ніколи не вчила мене, що, приїжджаючи в гості, обовязково треба брати гостинці чи подарунки. Але у мене це просто в крові, ніби з народження не знаю, може, з книжок, може, з українських фільмів чи вистав воно якось прийшло.
У суботу Остап із родиною приїхав до нас причиною став похорон дядька (але він не з нашої гілки родини). Ми заздалегідь сказали, що зупинятися можна у нас, що завжди раді тож нехай не хвилюються.
Увечері вони приїхали втрьох з сином Сергієм і невісткою Оленкою. Я приготувала вечерю: засмажила купу мяса, зробила салатів, усе як годиться. Всі сіли за стіл, підняли келихи за зустріч давно не бачилися Потім усіх вклала спати, а вранці зібрала сніданок: бутерброди, чай, кава.
Вони поїхали на похорон, після повернення трохи посиділи та рушили додому.
Начебто все гаразд, але мене сильно зачепило, що вони приїхали з порожніми руками: ані пляшки закарпатського вина, ані пакуночка для старенької.
Тато мого чоловіка, якого давно нема з нами, був хрещеним батьком цього Остапа, і його мама, свекруха, живе з нами вони це прекрасно знали. Ну хіба важко було захопити для бабусі коробку шоколадних цукерок чи хоч пачку вафель? Бабуся увесь день заглядала у вікно, чекала, навіть заплакала так розхвилювалася
Я би точно вчинила інакше.
По-перше, я б обов’язково прихопила пляшку гарного кагору чи домашньої настоянки і не одну. Дітям і старшим людям обовязково солодощі, щось з Тернопільської фабрики. Для кожного подумала б: що саме подарувати. Може, й рушник чи вишиванку прихопила б, щоб не створювати клопоту господарям з постіллю.
Ці родичі зовсім не бідують, якби у них було скрутно, я б не дивувалася. Але коли Остап приїздить, то завжди з порожніми руками навіть коли кілька років тому був тут у відрядженні, у неділю ввечері приїхав, а в понеділок вже помчав назад, і тоді все повторилося
Більше того, розповідає мені, як гарно вони ловлять рибу на Дністрі, як багато всякої, і я б дуже хотіла, аби привіз мені хоч одну рибину в знак подяки. Але, як завжди, нічого.
Не шкода мені їжі та часу, мені болить інше відчуття, що мене трохи використовують.
Чим далі, тим частіше ловлю себе на думці: так відбувається щоразуВвечері, коли всі розїхались, я прибрала посуд, вимила підлогу, а потім довго сиділа на кухні, обмотавшись старою мамчиною шаллю. Мене не відпускало якесь глухе відчуття порожнечі, наче ти віддаєш і віддаєш, а у відповідь тиша.
Я глянула на бабусю вона заснула в своєму кріслі, але в руці досі стискала маленьку вицвілу серветку, яку запекло гладила, ніби той рушник, якого ніхто не привіз. У темряві кухонного світла все здавалося інакшим: ці маленькі традиції й жести, про які часто забувають, несподівано виростають у щось велике і важливе для душі.
Я зрозуміла: ми не вибираємо родичів, зате можемо самі залишатися тими, хто підтримує невидиму нитку турботи й вдячності. Нехай їхні валізи завжди будуть порожні, та у моєму домі завжди стоятиме пахучий пиріг для гостя для всіх, хто прийде з добрим словом чи з порожніми руками.
Можливо, одного дня хтось із них теж пригадає цей вечір і привезе з собою не пляшку вина чи коробку цукерок а теплі, уважні слова чи просто міцні обійми на порозі. І тоді все це, здається, справді повернеться до тебе сторицею.
