Коли я вирішила забрати свою літню матір до себе, я думала, що це буде тягар. Але її переїзд назавжди змінив моє життя.
Інколи доля робить несподівані повороти, і ми навіть не встигаємо зрозуміти, як опинилися в новій реальності. Я завжди вважала себе самодостатньою. Жила сама у Львові, мала стабільну роботу, зустрічалася з друзями вихідними, а вечорами займалася улюбленими справами. Мої батьки мешкали в селі біля Тернополя, доглядали город, жили тихо й спокійно. Я відвідувала їх раз на місяць, привозила солодощі, допомагала з дрібними справами. Все йшло, як по маслу.
Але одного разу олій закінчився мій тато пішов. Інсульт, раптово, в один день і все. Поховали його, і я раптом побачила матір слабкою, збентеженою, не тією сильною жінкою, яку знала. Вона сиділа біля вікна, закутана у вицвілий вовняний платок, мовчала. Ні сліз, ні скарг лише пустота, наче світ втратив сенс.
Я залишилася з нею на кілька днів. Зрозуміла, що вона не справляється. Будинок ніби насичувався самотністю. Вперше я помітила, що вона боїться темряви, здригається від найменшого шуму. А потім вона прошепотіла:
Може, залишишся ще на день?
Я залишилася. І ще на один. А потім щось клацнуло я не могла залишити її там. Вирішила забрати її до Львова. Важко? Безперечно. Але залишити її саму було неможливо.
Ми зібрали речі. Вона взяла небагато: дві сукні, білизну, ліки й стару подушку, яку я подарувала їй років десять тому, з вишитими кішками. Я купила її на ярмарку в Карпатах, і вона зберігала її, як реліквію. Ця подушка стала її опорою.
Перші дні в місті були шоком. Усе було гамірним, чужим, незрозумілим. Вона ховалася у кімнаті, перегортала молитовник, слухала радіо. Готувала лише для себе, і я, спершу роздратована, зрозуміла пізніше їй потрібен був час.
Через два тижні вона почала зустрічати мене біля дверей, коли я поверталася з роботи. Посміхалася, питала, як мій день. Я відчула себе потрібною, як уже давно не було. У дитинстві вона піклувалася про мене; тепер ролі змінилися.
Ми почали готувати разом. Я мила овочі, вона нарізала. Іноді розповідала історії з молодості; іншого разу мовчали, і в цій тиші було більше розуміння, ніж у тисячах слів. Я знову відчула той затишок, якого мені не вистачало, як у часи, коли вона прасувала мої сорочки, а будинок пахнув медовими пряниками.
Я думала, що втомлюся: робота, побут, відповідальність. Але замість виснаги прийшло відчуття повноти. Я більше не губилася у понаднормових або порожніх вихідних. Усе набуло нового сенсу. Я почувалася вдома бо моя мати була поруч.
Були й труднощі, звісно. Сварки через несолону їжу, графік ліків, її впертість у «не хотіти бути тягарем». Моменти розпачу. Але все це ніщо порівняно з тим, що ми отримали. Я знову відчула чисту, безумовну любов. Вона не цікавилася моєю зарплатою, не переймалася титулами. Просто була поруч. І цього було достатньо.
Інколи я думаю: скільки часу нам залишилося? Пять років? Десять? Що б там не було, кожен вечір, коли я чую, як чайник свистить на кухні, і її голос кличе на вечерю, я знаю це маленька вічність. Подарунок від життя. Вона, навіть старіючи, залишається моїм світлом.
Якби хтось тоді, у моменті рішення, сказав мені, наскільки це мене змінить, я б не повірила. Тепер я розумію: іноді, щоб знайти себе, досить відкрити двері тому, хто дав нам усе.
