Життя буває складним, особливо стосунки між рідними та чужими. Буває, що родичі свариться і стають ворогами навіки. А буває й так, що зовсім чужі люди стають ближчими за рідних.
Єгоровичу сімдесят п’ять років, і зараз він почувається старим, але не самотнім. У молодості його звали Тарасом, а тепер кличуть Єгоровичем — так і коротше, і ввічливіше, і якось тепліше. А він і не проти.
Одружився він не рано, у двадцять шість років. Хоча в селі хлопці зазвичай одружувалися раніше, він довго придивлявся. Жодна дівчина з його села йому не подобалися.
— Тарасе, довго ще будеш гуляти? — питали мати, родичі та друзі.
— А що, мені і так добре! — сміявся він. — Встигну ще на шию хомут надіти. Не бачу, щоб мої друзі були щасливі — дружини й діти щось постійно вимагають. А я сам собі господар! Ха-ха-ха!
Дівчата ж поглядали на Тараса з надією. Він був гарним хлопцем, роботящим і спритним. У ньому вже тоді була господарська жилка, до того ж не пив і не курив. Багато матерів радили своїм дочкам його зачарувати.
— З Тараса вийде гарний чоловік, — казали селянки, але він не поспішав.
Часто ходив Тарас у клуб — у ті часи молодь збиралася на вечорниці, музика лунала. Якби він хотів, то знайшов би собі наречену. Але місцеві дівчата його не цікавили. Працював він у «сільгосптехніці» водієм вантажівки. Часто їздив у інші райони.
Одного разу сказав матері:
— Завтра їду до Бережана, голова посилає за запчастинами. Збери мені їсти, бо дорога далека, на весь день.
— Ой, Тараску, як гарно! Твоя тітка Марія давно збирається до нас, а попутки нема. Завітай по неї, привезеш. Не забудь…
— Гаразд, заїду, — пообіцяв син.
Марія була старшою сестрою його матері. І саме вона зіграла вирішальну роль у житті Тараса.
Коли він повертався, то заїхав за тіткою, а вона й каже:
— Давай закинемо мішок картоплі Олені по дорозі. Нам якраз по шляху.
— Давай, місця вистачить, — погодився він.
За кілометр від Бережана жила ця Олена, молода вдова з п’ятирічною донечкою Наталкою. Як тільки Тарас побачив Олену, між ними промайнула іскра. Марія це відразу помітила.
— Ось так краще, — подумала вона.
Тарас не знав спокою — дуже сподобалася йому Олена. Вдруге побачив її, коли відвозив тітку додому.
— Тарасе, заверни до Олени, треба їй щось передати.
Поки Марія шепотілася з Оленою, він весь час поглядав на неї. Потім тітка знову попросила:
— Олена просила передати спиці для в’язання, завези їй.
Тарас знову заїхав до Олени, цього разу вона пригостила його чаєм. Розговорилися, знайшли багато спільного. Перед від’їздом він запитав:
— Олено, можна, я ще приїду до тебе?
— А як же, дядьку Тарасе! — раптом сказала Наталка. — Обов’язково приїжджай! Ти нам сподобався.
Так, побачившись тричі, вони на четвертий раз поїхали вже разом.
Тарас зрозумів, що тітка Марія спеціально попросила завезти мішок картоплі. Олені він був не потрібен — у неї повний льох. Але Марія вигадала цю хитрість, щоб їх познайомити.
Жили вони добре, Наталка вже ходила до школи і дуже любила Тараса. Називала його татом. Але згодом у їхньому шлюбі почалися сварки — не зійшлися характерами. Тарас любив порядок, а Олена була простою жінкою і не дуже дбала про чистоту.
— Що ти за чоловік? — кричала вона. — Ходиш, збираєш бабські речі! Я так жити звикла!
Наталка ж наслідувала Тараса — у її кімнаті завжди було чисто.
Так минули роки, і одного разу Олена вирішила піти.
— Набридли твої порядки! Живи як хочеш! Наталко, збирай речі!
— Мамо, я не хочу йти від тата! — плакала дівчинка.
— Який він тобі тато? Нема в тебе тата!
Тарасу було дуже шкода Наталку. Вони сильно прив’язалися одне до одного.
Після їхнього від’їзду він зайнявся бджільництвом. Поставив спочатку п’ять вуликів, потім ще п’ять. Мед у нього був смачний, і слава про нього розійшлася далеко.
Одного разу до нього приїхала жінка за медом. Вона уважно оглядала його господарство, а потім раптом запитала:
— Чому у вас немає дружини? Ви ж не п’єте, не курите. Бджоли не терплять запаху алкоголю. Що ви на це скажете?
Тарас навіть збентежився.
— Була у мене дружина, і донька була… хоч і не рідна. Прожили ми сім років, але не зійшлися характерами.
— Мене звати Галина. Може, ми знайдемо спільну мову? — прямо запитала вона.
— Ви… пропонуєте мені одружитися?
— Так. Я теж самотня.
Вони спробували жити разом, але Галина не змогла звикнути до села. Через два місяці вона зібрала речі.
— Сільське життя — не моє. Прощавай, Тарасе.
Минуло багато років. Одного дня до нього у двір увійшли дві жінки.
— Невже не впізнав, тату? Якщо, зви
