“Названа мама і щира любов: історія, яку не забудеш”
Олена приїхала до села пізно ввечері. Щойно відчинила хвіртку, побачила матір, що сиділа на ґанку з клубком пряжі в руках.
— Оленко! — скрикнула жінка, з трудом підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Зварила б твій улюблений борщик із патисоном!
Олена пильно подивилася на неї й раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — збентежено перепитала мати, не розуміючи, до чого дочка веде.
За день до цього Олена збиралася на довгоочікувану подорож із друзями. Разом із Іваном, коханим, вони вже склали рюкзаки. Але дзвінок молодшої сестри Софійки зруйнував усі плани: у матері підозра на серйозну хворобу. Олена, не вагаючись, скасувала відпустку, купила квитки й вирушила додому.
— Мені з тобою їхати? — турботливо запитав Іван.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як зможеш. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Олена була сильною, стриманою. Вона вже знала, що таке зрада й нещасливий шлюб — не з чужих слів. Тому і не поспішала розповідати батькам про Івана. Хотіла бути впевненою: це назавжди.
Дорога додому була виснажливою. Дві пересадки, довгі очікування, і головне — важке передчуття. За останні два роки Олена бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота віддалила її від рідного дому, а кожне повернення давалося все тяжче.
Мати… Вона не була їй рідною. Вітчимка. Але Олена й Софійка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою у їхньому житті — вона врятувала їхню родину.
Колись справжня мати покинула сім’ю — через зради, гулянки, байдужість. Батько, спробувавши врятувати шлюб, повернувся із заробітків і забрав дівчат додому. Сам виховував, як міг. Але було важко. Господарство, дві доньки, школа, побут — усе лежало на його плечах.
А потім з’явилася Ганна. Мати трьох дітей, вчителька, що опинилася у нещасливому шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів у сльозах: “Тато лається на маму”. Батько Олени втрутився. А через кілька днів Ганна переїхала до них.
— А якщо я одружуся на тіті Ганні? — запитав він у доньок.
Софійка відразу схвалила: “Супер!” А Олена мовчала. Не хотіла ділити батькову увагу. Але все змінилось, коли Олена сильно захворіла. Ганна не відходила від її ліжка, ночами сиділа поруч, вдень годувала узваром.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Олена.
— Можу не замінити вам маму… Але я ніколи вас не скривджу, — відповіла Ганна.
З того ранку все змінилося. Олена прийняла її. Не як вітчимку, не як чужу. Як свою маму.
Тепер, через роки, вона знову повернулася — з тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Олена, дивлячись на посинілу від втоми жінку.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Оленко, ти вдома. Це ж щастя.
Родина зібралася за столом — ніби на свято. Усі намагалися приховати занепокоєння. Софійка вже закінчила університет, працює вчителькою. Богдан допомагає батькові на лісопилці. Данило готується до вступу на право. Настя — молодша — мріє стати акторкою.
А Ганна… Завела курей, в’яже светри й жартує, що час готуватись до онуків:
— Я вже п’ятеро штанішок нав’язала. Чекаємо додатку!
Пізно ввечері Олена сіла з матір’ю на кухні. Обняла її, провела рукою по зморшкам.
— Завтра буде краще. Я це відчуваю, — сказала вона.
— У вас же все робота… Онуків я, мабуть, не дочекаюся, — зітхнула Ганна.
— А ось і ні. — Олена дістала телефон і показала фото з Іваном. — Знайомись. Це Ваня.
— Гарний який… І турботливий, — пробурчала Ганна, читаючи його повідомлення: “Як ти? Може, приїхати?”
Олена посміхнулася. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього родині. Він — її людина.
Вранці вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердилися. Хвороби не було. Мати розплакалася від полегшення, а Олена міцно її обняла:
— Не дарма я приїхала. Ми ще з тобою штанішки для онуків роздаватимемо!
**Життєва мудрість:** Істинна родина — це не лише кров, а й ті, хто береже твоє серце. Любов не вимірюється генами, а вчинками.
