Названа мама та справжнє кохання: історія, яка залишиться у серці
Оля приїхала до села пізньої ночі. Щойно відчинила хвіртку, побачила матір, яка сиділа на ґанку з клубочком пряжі в руках.
— Олю! — скрикнула жінка, важко підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Я б твій улюблений борщик зварила — зі щавелем!
Оля пильно подивилася на неї і раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — здивовано перепитала мати, не розуміючи, до чого донька веде.
За день до цього Оля збиралася у довгоочікувану подорож з друзями. Разом з Ігорем, її коханим, вони вже склали рюкзаки. Та дзвінок молодшої сестри Іринки перекреслив усі плани: у матері підозра на серйозну хворобу. Оля, не вагаючись, скасувала відпустку, купила квитки і вирушила додому.
— Мені з тобою їхати? — хвилювався Ігор.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як зможеш. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Оля була сильною, стриманою. Вона вже знала, що таке біль зради і нещасливий шлюб — не з чуток. Тому і не поспішала розповідати батькам про Ігора. Хотіла бути впевнена: це назавжди.
Дорога додому була виснажливою. Дві пересадки, довгі очікування, а головне — тяжкий передчуття. За останні два роки Оля бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота забрала її далеко від рідного дому, і кожен поворот на знайому вулицю ставав для серця усе важчим.
Мати… Вона не була їй рідною. Вітчимка. Але Оля і Іринка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою, яка з’явилася в їхньому житті — вона зцілила родину.
Колись їхня справжня мати покинула сім’ю — через зради, гуляння, байдужість. Батько, спробувавши врятувати шлюб, повернувся з заробітків і забрав дівчат додому. Сам виховував, як міг. Та було важко. Господарство, дві доньки, школа, побут — усе лежало на його плечах.
А потім з’явилася Надія. Мати трьох дітей, вчителька, яка опинилася у складному шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів у сльозах: «Тато кричить на маму». Батько Олі втрутився. А через кілька днів Надія переїхала до них.
— А якщо я одружуся на тіті Наді? — запитав він у доньок.
Іринка одразу кивнула: «Чудово!» А Оля мовчала. Не хотіла ділити батькову увагу. Та все змінилося, коли Оля сильно захворіла. Надія не відходила від її ліжка, ночами сиділа поруч, удень годувала варениками з вишнями.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Оля.
— Я, може, і не зможу замінити вам маму… Але я ніколи вас не скривджу, — відповіла Надія.
З того ранку все стало інакше. Оля прийняла її. Не як вітчимку, не як чужу. Як свою матір.
Тепер, через багато років, вона знову повернулася — з тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Оля, дивлячись на посірілу від втоми жінку.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Олю, ти вдома. Це ж щастя.
Родина зібралася за столом — як на свято. Усі намагалися приховати хвилювання. Іринка вже закінчила університет, працює у школі. Андрій допомагає батькові на лісопилці. Сашко готується до вступу на юридичний. Настуся — найменша — мріє стати актрисою.
А Надія… Тримає кіз, вчиться в’язати і жартує, що пора готуватися до онуків:
— Я вже светрики на чотири комплекти зв’язала. Чекаємо на додаток!
Пізно ввечері Оля сіла з матір’ю на кухні. Обняла її, провела рукою по зморщених долонях.
— Завтра буде краще. Я відчуваю.
— У вас же все робота… Може, й онуків не побачу, — зітхнула Надія.
— А ось і ні. — Оля дістала телефон і показала фото з Ігорем. — Знайомся. Це Ігор.
— Гарний хлопець… І уважний, — пробурмотіла Надія, читаючи його повідомлення: «Як ти? Може, мені приїхати?»
Оля посміхнулася. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього родині. Він — її людина.
На ранок вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердилися. Хвороби не виявили. Мати розплакалася від полегшення, а Оля міцно її обійняла:
— Не дарма я приїхала. Ми ще з тобою светрики для онуків роздаватимемо!
Істинна родина — це не кров, а відданість і любов, які витримують будь-які випробування.
