Я прийшла відвідати брата на Різдво а виявилося, що він навіть мене не кликав, бо його дружина «не хоче таких, як я» у своєму домі.
Мені 41, братові 38. Все життя ми були нерозлийвода виростали пліч-о-пліч, ділили одну кімнату, одні секрети, одну самотність, навіть спільні поразки. Та з часу, як він одружився, щось у ньому змінилося, хоча я вперто не хотіла це бачити.
Торік, на самому початку грудня, щось мені засвербіло на серці: жодного слова про різдвяну вечерю. А так завжди святкували разом, завжди.
Одного вечора вирішила не чекати більше. Подумала собі:
«Якщо він не кличе покличу себе сама».
Це ж брат мій, не чужа людина.
24-го числа, десь біля шостої вечора, написала йому у Вайбер: о котрій приїде за мною? Відповіді нема. Телефон мовчить, вимкнений. Всередині підступає холод. Сіла до таксі, поїхала просто під його дім.
Підїжджаю крізь вікна линуть колядки, сміх, десь пролітають діти на столі вареники, кутя, запах паляниці, свято. Навіть стало ніяково стукати, бо й видно святкують. Але я стукаю.
Відчиняє брат. Зблід. Обіймає стиха, відчутна напруга.
Каже:
«Ой, сестричко чому не попередила?»
Я у відповідь:
«Бо ти нічого й не казав. Тому й прийшла. Що трапилось?»
Він озирається, довго коливається як наважується прийняти вирок.
Зайшла в коридор, і завмерла.
На столі вся рідня дружини: брати, дядьки, тіточки, навіть сусідка Софія. Усі.
Тільки мене бракує.
Його дружина побажала мені «щасливого Різдва» такою радянською усмішкою й далі накладає голубці, ніби я привид.
Сіла я на канапу, розгублена, непомітна. І саме тоді, у цій дзвінкій тиші, чую, як його дружина шепоче своїй мамі, певна, що я не дочую:
«Я ж казала, вона прийде і зіпсує мені все свято. Не хочу тут таких, як вона».
«Таких, як я?»
Що це значить? Чим я завинила?
Стає важко дихати, стримую сльози, щоб ніхто не бачив.
Брат теж почув. Його обличчя змінюється. Сідає поруч і тихо каже:
«Сестро, не слухай її, вона така»
Я на нього дивлюся:
«Така яка? Чим я винна? Чому в домі рідного брата маю почуватись чужою?»
І тут він зізнається:
«Вона не хотіла, щоб я тебе кликав. Каже, що ти занадто вперта, багато думаєш, завжди прагнеш допомогти і втручаєшся, де не питають. Я не хотів сварки на Різдво»
Я завмерла.
Власний брат вибрав не кли́кати мене, аби не посваритися з дружиною.
Я не влаштовувала сцен. Лише підвелася й сказала:
«Не переймайся. Я піду».
Він просив лишитися, але я не змогла. Не хотіла бути там, де «зайва».
Йду до рогу вулиці, з гіркотою у грудях.
Вдома підігріла собі тарілку гречки з куркою, вечеряла сама. Переглянула старі світлини з братом на Різдво. Відчула, як щось у мені тріснуло він не знайшов сил відстояти моє місце поруч із собою, зберегти наше «ми», нашу память.
Дотепер того не обговорювали. Він усе обіцяє, що «якось зайде» А я досі не знаю, чи варто з ним говорити взагалі, чи просто дати цій історії відійти в тінь.
Лиш одне знаю: цього Різдва разом нас вже не буде.
