Приїхала до сина, а він мене до готелю відправив!
У нашому тихому селі над Дніпром, де повітря наповнене ароматом лілеї та вишневих садів, ми з чоловіком живемо у просторій хаті, де завжди раді гостям. У нас є окрема кімната для рідні, а якщо місця не вистачає, ми охоче віддамо своє ліжко — лише б усім було затишно. Так нас виховували: нагодуй, обігрій, дай прихисток — це святе. Наші двері ніколи не зачиняються перед родичами та друзями.
За роки шлюбу ми виростили трьох дітей. Старша дочка, Марійка, мешкає неподалік, у сусідньому місті. Бачимося майже щотижня, а її чоловік, справжній золотий чоловік, завжди готовий допомогти нам із господарством. З ним мені дуже пощастило.
Молодша, Олеся, навчається у обласному центрі. Вона мріє про кар’єру, і я її підтримую — діти почекають, а мрії треба ловити, поки молода. Вона часто дзвонить, ділиться новинами, і я знаю — для нас у неї завжди знайдеться час.
А ось син, Андрій, поїхав далеко — на Житомирщину. Після університету він із другом відкрили власну справу, і тепер він увесь у роботі. У нього є дружина, Тетяна, та семирічний син, мій улюблений онук Ярик. Але з невісткою у нас не склалося. Тетяна — з іншого світу: холодна, замкнена, завжди незадоволена. Наше село їй здається нудним, і вона навіть Ярика налаштовує проти поїздок до нас. У останній їхній візит вони витримали лише два дні, а потім Тетяна заявила, що їй «нема чим дихати». Андрій іноди приїжджає сам, щоб уникнути сварки.
Цього року у чоловіка була відпустка, і ми вирішили відвідати сина. За всі роки ми жодного разу не були у нього в гостях, і так хотілося побачити, як він облаштувався. Звісно, попередили заздалегідь, щоб не впасти як сніг на голову.
Андрій зустрів нас на вокзалі з усмішкою. Тетяна, на мій подив, накрила стіл — скромний, але все ж. Ми балакали, сміялися, і я вже почала думати, що, може, не все так погано. Але з настанням вечора моє серце впало у прірву. Андрій оголосив, що ми ночуватимемо у готелі. Я подумала, що почула невірно. Готель? Ми, батьки, приїхали до рідного сина, а він нас — у готель?
О восьмій вечора він викликав таксі та відвіз нас у якийсь жалюгідний номер. Холод, волога, ліжко скрипить, а в кутку пахне цвіллю. Ми з чоловіком сиділи, наче онімілі, не вірячи, що наш син міг так вчинити. Я б із радістю лягла на підлозі в їхній хаті — мені не треба палаців! Але Тетяна, як виявилося, категорично заявила: у їхньому домі для нас місця немає.
Вранці ми прокинулися голодні. Кухні в готелі не було, а місцева кав’ярня виявилася не по кишені. Подзвонили Андрієві, і він велів приїжджати на сніданок. Цілий день ми просиділи у їхній хаті, поки син із дружиною були на роботі. Ярик, наш онук, тішив нас своїми оповідками, але на душі було пусто. Ввечері — знову вечеря, а потім знову таксі і готель. На третій день ми не витримали, здали квитки та поїхали додому, так і не дочекавшись кінця «гостинності».
Вдома я поділилася цим болем із Марійкою. Вона була в лютості. Схопила телефон і вилила братові все, що думає про його вчинок. А я сиділа й ридала: як мій син, якого я виростила з такою любов’ю, міг так зі мною вчинити? Тепер навіть говорити з ним не хочу. Він не дзвонить, не вибачається, ніби нічого й не було.
Сусідка, довідавшись про все, лише знизала плечима: «Це нормально, Ганно. Молодь зараз така, вони за комфорт. Тебе ж не на вулиці залишили, номер оплатили». Але для мене це не виправдання. У нашому домі завжди були всі разом — так, іноли спали на матрацах, на розкладних ліжках, але як родина. А тут — готель, ніби ми чужі.
Може, я й справді застаріла? Але серце розривається від образу. Мої дівчата ніколи б так не вчинили. Невже я виростила сина, який забув, що таке рідний дім? Як мені тепер з цим жити?
