1 січня
— Мамо, ти зовсім з‘їхала?! Які свахи?! — скрикнула Оля в трубку, ледь не випустивши телефон з рук. — Я ж тобі тисячу разів казала, що з Іваном ми просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєтесь — отже, несерйозно? — голос матері звучав рішуче й не обіцяв нічого доброго. — Олю, тобі вже двадцять сім! Інші в твої роки вже одружені, дітей няньчать, а ти все граєшся! Його батьки — порядні люди, працьовиті, квартира в них трикімнатна на Троєщині…
— Мамо! — Оля заплющила очі, намагаючись стримати головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова заміж. НЕ хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, треба було зі мною порадитись!
— Пізно вже радитись, — мати явно злилась. — Я їм уже подзвонила, вони завтра зранку приїдуть. Іван знає, доречі. Вчора з ним говорила — погодився.
Оля повільно сіла на диван. Іван погодився… Звісно, йому що втрачати? Живе спокійно в батьківській хаті, на роботу ходить через день, а тут така удача — готова наречена з власним житлом і зарплатою.
— Мам, може, ну їх? Скажемо, що я захворіла…
— Олю, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну зрозумій, доню. Я так хочу онуків побачити! А раптом щось зі мною станеться, а ти сама залишишся? Іван хлопець хороший, не п’є, не палить…
— Не п’є? — усміхнулась Оля. — Та він позавчора ледь на ногах стояв!
— Ну, мало що, свято ж було! — знайшлась мати. — Гаразд, дитино, приходь завтра до десяти. Я вже курку купила, торт замовила…
Трубка замовкла. Оля ще хвилину сиділа, вдивляючись у порожнечу, потім різко встала й почала ходити по кімнаті. Треба було щось робити, але що? Вбити Івана? Маму? Чи може втекти до подруги на дачу й сидіти там до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Олю, це я, — голос Івана звучав провинувато. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось негідник! — видихнула Оля. — Міг би попередити!
— Та я думав, жартує! Серйозно! Хто зараз весілля через сватання влаштовує? Думав, побалакає й забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт вибирати, — зізнався Іван. — Олю, а давай зіграємо в цю гру? Посидімо, побалакаємо, вони заспокоїться…
— Ване, ти розумієш, що після цього цирку мати мене за тебе під конвоєм виведе? Вона вже, мабуть, сукню придивляє!
— Ну й що? — у голосі Івана пролунали дивні нотки. — А що, я тобі не пара?
Оля замовкла. Ось тут і була вся суть. Іван їй подобався, навіть дуже. Високий, симпатичний, добрий. Але був у ньому якийсь… недолік. Не міг він рішення приймати сам. Все з матір’ю радився, навіть яку сорочку на побачення надіти. А тепер ось і весілля не його ідея.
— Слухай, Ване, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружуватись? На мені, тобто?
— Звісно, хочу! — занадто швидко відповів він. — Тобто… в принципі… ми ж добре знаємось…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Оля. — Гаразд, побачимось завтра.
Весь вечір вона метушилась по квартирі, приміряючи то одну сукню, то іншу. Занадто вишукана — подумають, що згодна. Занадто проста — мати потім тиждень читатиме лекції про те, як треба виглядати на серйозній розмові. Зупинилась на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Вранці Оля прокинулась з твердим наміром все скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, чи терміново поїхала у справах, чи… Але телефон мовчав, а коли вона набрала мамин номер — ніхто не відповів. Значить, уже на ринку, купує до столу різні делікатеси.
О пів на десяту Оля стояла перед батьківським домом і не могла змусити себе увійти. Сусідська бабуля поливала квіти на балконі й цікаво позирала вниз.
— Олю! — почулось зверху. — Заходь уже, що стоїш!
Мати зустріла її у святковому фартуху й із змовницьким виглядом.
— Ось і добре, що раніше прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, якМати вже розставляла тарілки, коли в двері постукали — і Оля зітхнула, розуміючи, що відтепер її життя зміниться назавжди.
