Того дня все пішло шкереберть: як свікри зіпсували моє народження
Мені виповнилося 35. Здавалося б, у такому віці вже нічим не здивиш, але цей день — свято, яке я так чекала й готувала заздалегідь — обернувся гіркою прикрощею. І все через тих, хто мав бути поруч із підтримкою — моїх свікрів.
Ми з чоловіком мешкали в затишному будиночку під Львовом. Просторий двір, сад, чисте повітря — ідеальне місце для літнього свята. Я вирішила не гуляти ювілей у ресторані, а влаштувати теплу, щиру вечірку вдома. Запросила родичів, близьких подруг, кілька колег. Зібралося близько 25 гостей. Я довго готувалася: обдумувала меню, закуповувала продукти, розписувала справи по днях. Хотілося, щоби все було не лише смачним, а й гарним — з долею душі.
Моя подруга Марічка приїхала напередодні, щоб допомогти з приготуванням. Разом ми маринували м’ясо, спекли корзиночки, прикрашали залу, збирали торт. Я навіть вперше замовила молочного порося на вертелі. Все вдалося — аромат стояв божественний, і я була горда. Все йшло ідеально… Допоки не сталося те, що сталося.
Свікри, Ольга Степанівна та Богдан Іванович, жили в Дрогобичі, за годину їзди від нас. Домовилися, що вони завітають трохи раніше — не щоб допомагати, а просто відпочити після дороги. Ми з чоловіком у цей час відвідали крамницю за напоями — купили вина, шампанського, соку. Повернулися за півтори години — і мене, ніби відерко води, обурило.
На кухні панував хаос. Свікри вже влаштувалися: Богдан Іванович відкривав горілку, а Ольга Степанівна із задоволеним виглядом… доїдала половину фаршированої коропки. Так, тієї самої, що я прикрасила зеленню, лимоном та зернятами гранату. Порося? Один бік зрізаний — «на пробу». Салати? Майже кожен уже «перевірили на смак». А мій фірмовий торт, прикрашений свіжими ягодами, був порізаний — нічого не спитавши, нікого не попередивши.
— Ольго Степанівно, чому ви… — почала я обережно.
— Та що таке? — відрубала вона. — Ми ж не все з’їли. Залишили гостям! Ми ж з дороги, проголоднілися! У тебе їжі — на цілий полк!
Я остолбеніла. Не через їжу, не через порося. А через те, скільки сил, часу й душі я вклала в цей день. Уся краса — поруйнована. І не тому, що гості насолоджувалися, а тому, що комусь було байдуже. Можна було почекати. Можна було зігріти юшку. Можна було, зрештою, подзвонити.
Я відчувала, як зникає весь запал. Замість того, щоб з гордістю винести цілого порося на стіл, я розклала по тарілочках те, що залишилося. Салати — у мисочках, наче в їдальні. Торт навіть не намагалася збирати — винесла порізаним, перерахувавши, щоб усім вистачило.
Гості нічого не помітили. Сміялися, пили, вітали. А я посміхалася через силу. Адже не могла ж сказати вголос, що свято зіпсуте. Що всередині — образа, злість і розпач. Я просто сиділа біля чоловіка, який лише розвів руками: «Ну мамі ж не поясниш…»
Ні, вони навіть не зрозуміли, що зробили щось погане. Поїхали рано, із почуттям, що «добре відзначили». А в мене залишилася порожнеча. І чітке усвідомлення — наступне свято я святкуватиму там, де їх не буде. Нехай це бути кафе, банкетна зала, хоч пікник на іншому кінці країни. Але не поряд із тими, хто руйнує чиюсь працю з посмішкою й виправданням: «Та ми ж не все з’їли».
А ви змогли б пробачити таке? Чи теж поставили б крапку після такого «подарунка»?
