**Коханка під виглядом сестри: як мій чоловік влаштував цирк у домі моєї мами**
Антон — мій поки що законний чоловік — родом не звідси. Колись давно його направили на строкову службу в наше місто. Відслужив — та додому так і не поїхав. Залишився тут. Спочатку жив із дівчиною, з якою познайомився в армії. Та в них нічого не вийшло — розійшлися. Антон зняв квартиру, влаштувався на підробіток, а рідні, які кликали його додому — мати, двоє старших братів і сестра — так і не переконали.
Ми з Антоном познайомилися сім років тому. Тоді я жила з літньою мамою — я пізня дитина, і залишити її саму ні за яких умов не могла. Антон із цим погодився і переїхав до нас. Мама, правда, відразу відмовила йому в реєстрації. Так він і жив у нас — з іногородньою пропискою.
У мене є донька від першого шлюбу — Даринка, зараз їй девʼять. Ми з Антоном просто розписалися — без розкоші, гостей, весільного торта. Тоді в нього були проблеми зі здоровʼям, він не працював, і на свято не було ні грошей, ні сенсу. А я працювала, іноді майже без вихідних — графік «два через два» швидко став «сім через нуль».
Антон тим часом сидів вдома і робив ремонт. Ми з мамою давали йому гроші — з її пенсії та моєї зарплати. Він клеїв шпалери, міняв плитку, двері, перекладав сантехніку. Натяжну стелю робили майстри, але решта — його робота. З мамою у нього були спокійні стосунки — не сварилися, не конфліктували. Він жив в одній кімнаті, мама — з онукою, а я, як і належить, на роботі.
До зарплати я отримувала алімени від колишнього чоловіка. Ці гроші йдуть виключно на Даринку: їжа, одяг, школа, гуртки, трохи відкладаю на майбутнє — на житло чи навчання. Батько дитини не жадібний, допомагає регулярно. Антон з донькою майже не спілкувався. І я на цьому не наполягала — у Даринки є батько, який бере участь у її житті.
Спільних дітей у нас з Антоном не було. Я не хотіла.
А тепер до суті.
Місяць тому Антон — на той момент вже як півроку працював — звечора зібрався кудись. Я запитала:
— Куди?
— Сестра із племінником приїжджають. Треба зустріти.
Ну, думаю, зустріне — і поїдуть вони в готель чи до знайомих. Аж ніяк. За годину він завів у квартиру білявку років сорока з підлітком. Жінка сказала:
— Мене звати Марʼяна, це мій син Ярослав.
Антон, ніби нічого дивного, запросив:
— Заходьте, влаштовуйтесь, — і пішов за валізами.
Я залишилася в ступорі. Посадила «гостей» чаювати і пішла до Антона розбиратися. Він спокійно заявив:
— Марʼяну кинув чоловік, їм ніде жити. Я привів їх до нас.
— Чудово. А мене спитати не треба було? Це — квартира мами. Де вони спатимуть?
У нього вже було все вирішено: я з донькою переїжджаю до мами в кімнату, підліток — у кімнату Даринки, а «сестра» Марʼяна — з ним. Отак. Ми посварилися. Я запропонувала логічний варіант — нехай мати й син живуть удвох в одній кімнаті, але Антон стояв на своєму.
Мама була в шоці. Сказала прямо: максимум пару днів. І нагадала Антону:
— Ти забув, хто тут господиня? Хоча б запитав.
На що той вибухнув:
— Я з цієї бурси конфетку зробив! Будете наїжджати — подам до суду, вимагатиму частку в квартирі!
У мами підскочив тиск. Я вступила в суперечку, але він лише погрожував:
— Хочеш — зараз шпалери здеру, плитку побʼю!
Ночували ми з Даринкою в кімнаті мами, а Антон спав з «сестрою». Мене трусило від цієї ситуації.
Вранці, поки він спав, я залізла в соцмережі. Зареєструвалася і почала шукати його справжню сестру — за прізвищем, яке він колись згадував. Знайшла. Справжня Марʼяна — брюнетка, 35 років, синові 14, і вся сторінка в статусах: «Кохаю чоловіка», «Щаслива сімʼя»… А хто тоді ця білявка?
Очевидно — коханка. І я остаточно все зрозуміла. Першою думкою було влаштувати сцену, але я стрималася. Доньку відправила до школи, наказала після уроків іти до подруги й чекати мого дзвінка. З мамою ми зібралися й поїхали до юриста.
На консультації нас заспокоїли: поточний ремонт — не підстава для виділення частки. Отже, вигнати можна. Після юриста — до поліції. Там, на жаль, розвели руками: «Поки нічого не зламав — не прийдемо».
Я відправила маму додому, заїхала до суду, подала на розлучення. Потім почала обдзвонювати друзів. Кілька чоловіків погодилися допомогти з «виселенням». Ввечері, після роботи.
Повернувшись, я заспокоїла маму. Сиділа вдень вдома, спостерігаючи за «Марʼяною» та її «сином». Хлопцеві виявилося 17, він ніде не вчиться, не працює. Я ставила наївні питання про дитинство, школу, спільних рідних. Вони з Антоном нервозно перезиралися, плуталися у свідченнях. Було гидко. Але я терпіла.
А ввечеріІ цього вечора, коли Антон і його «гості» опинилися за дверима, я глянула на маму, обняла доньку і вперше за довгий час зітхнула вільно.
