Скарб під чужим дахом: історія про золото, хитрість і… почуття
Олег приїхав у село до свого діда Тараса — подихати свіжим повітрям та відпочити від міського галасу. Та цього разу він привіз із собою не просто рюкзак з одягом, а справжній металошукач. З самого порогу дід, примруживши очі, спостерігав, як онук возиться із незрозумілою технікою, і нарешті не витримав:
— Це ти що тут збираєш, Олежку? Рибалити зібрався?
— Діду, це не вудка. Це майже професійний металошукач. Я читав, що у вас тут колись золото ховали. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо подивився у бік поля за городом і повільно промовив:
— Цю казку я ще від свого батька чув… І, знаєш, здається, навіть уявляю, де те золото може бути. Тільки біда одна — на тому місці тепер хатина стоїть.
Олег підскочив від нетерпіння:
— І що, ти зможеш домовитися, щоб мене туди пустили?
Дід похитав плечима й хитренько прижмурився:
— Зможу. Тільки навряд дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — все за законом їм дістанеться. Бо хата їхня. Але якщо хочеш спробувати, можна піти… іншим шляхом.
Олег недовірливо насупився:
— Як це — «іншим шляхом»?
— Там, у тій хаті, нещодавно з міста до батьків приїхала дівчина. Донька їхня. Розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі і справжній скарб.
— Діду, ти знов про своє! Я не за дівчатами приїхав. Я за скарбом.
— А хто каже, що не за скарбом? — засміявся дід. — Тільки скарб у кожного свій. Якщо ти з нею подружишся й розповісиш про свою ідею, вона, може, умовить батьків дозволити тобі пройтися ділянкою. А якщо знайдеш — можуть і в частку взяти.
Олег засумнівався, але азарт у очах не згасав:
— Ти точно впевнений, що скарб там?
— Впевнений, як себе пам’ятаю. Батько по секрету розповідав, що сто років тому, коли революція була, один чиновник ховав золото, тікаючи з обозом. Полювання за ним було таке, що півсела перекопали, а скарб так і не знайшли. А потім хату збудували — і слід загубився.
— І ти все життя знав і не шукав?
— А як шукати? Лопатою все перекопувати? Та й приладу, як у тебе, не було. А ось тепер ти приїхав…
— Ну добре. Але як мене з цією дівчиною заговорити?
— А це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз. Я почну розмову про попелицю — ось як яблуні об’їла. А ти підхопи, представся, познайомся. Ну, будь чоловіком!
Олег ще трохи потерпів, але погодився. За десять хвилин вони вже стояли біля калітки старої хати. Дід завів невимушену розмову з господарем, а Олег зустрівся поглядом із дівчиною, що вийшла у двір. Марічка. Темне волосся, карі очі й легка, щира усмішка. Він ніби забув, навіть чого прийшов.
Вони розмовляли. Потім пішли разом до ставу, потім вона запросила його допомогти з новим навісом для винограду. Металошукач так і лишався в коробці. Кожного вечора Олег повертався до діда лише переночувати. Він не згадував ні про золото, ні про прилад. Йому стало не до скарбів.
За тиждень він збирався їхати. Дід сидів на лавці, попихаючи люльку, й усміхався:
— Ну що, скарб знайшов?
Олег подивився на небо, де скупчувалися сутінки, і посміхнувся:
— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— Та я ж тобі казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — в людях.
І металошукач лишився у селі — у коморі, під рядном. А Марічка — в серці Олега.
